Itinerarium

Środa 31 stycznia 2024

АХ, ЗНОВУ ЦЯ ВІЙНА

Середа 31 січня 2024 року

Wojna w Ukrainie. Jakie uczucia macie czytając te słowa? Nie pytam o myśli, bo chyba już przestaliśmy w większości myśleć o tej wojnie. Nastąpiła, prawie w dwa lata od początku rosyjskiej agresji, istotna zmiana. Ta wojna stała się normalna, ustabilizowała się nie tylko na froncie ale i w naszych głowach, stałą się powszednia i – zaryzykuję – nudna. Może jakieś spektakularne wydarzenie w wykonaniu Ukraińców czy Rosjan, na chwilę przywróci nas do rzeczywistości.

W tym spowszednieniu oczywistą rzeczą jest to, że lecą bomby i drony, że giną żołnierze i cywile i że komentują to dziennikarze. No wojna, to wojna.

I jeszcze to nieugaszone zdziwienie – Jak to może być, że w XXI wieku toczy się wojna? To zdziwienie szczególnie mocno brzmi w ustach tych, co wagarowali podczas lekcji historii i którzy zapatrzeni w stan swoich kont, nie zauważyli, że od 2001 roku stale toczą się wojny. Do 2022 roku daleko od nas, bo w Afganistanie, Iraku, Syrii (wszędzie tam byli lub nadal są polscy żołnierze), Etiopii, Izraelu i Palestynie, Libanie, Jemenie, Kongo (i innych państwach Afryki). W przekonaniu wielu moich rodaków awansowaliśmy do światowej ekstraklasy państw spokojnych i bezpiecznych, na razie nawet te trzy bezkarne ruskie rakiety penetrujące Polskę nie zdegradowały nas do niższej ligi.

Na lekcje historii uczęszczałem pilnie, kilkukrotnie już było tak, że Rosja (i Związek Radziecki) ruszała na Zachód, nie tylko w sensie terytorialnym, ale co za tym (lub przed tym) idzie – ruszała przeciwko demokracji, prawom człowieka, wolności osobistej i wolności narodów. Teraz też ruszyła. Zatrzyma się? Nie wiem.

No i na  koniec, chcąc czy nie chcąc, jesteśmy na tej wojnie. Na razie w bardzo biernej defensywie. Niestety, chyba o to chodzi naszym  wrogom.

Війна в Україні. Які почуття виникають у вас, коли ви читаєте ці слова? Я не питаю про думки, бо думаю, що ми здебільшого вже перестали думати про цю війну. За майже два роки, що минули від початку російської агресії, відбулися значні зміни. Ця війна стала нормальною, вона стабілізувалася не лише на фронті, але й у наших головах, вона стала буденною і – наважуся сказати – нудною. Можливо, якась видовищна подія у виконанні українців чи росіян на деякий час поверне нас до реальності.

Посеред цієї урочистості очевидно, що літають бомби і безпілотники, що гинуть солдати і цивільні, і що журналісти це коментують. Що ж, війна є війна.

А ще – невгамовне здивування: “Як це може бути, що в 21 столітті йде війна?”. Особливо сильно це здивування резонує в устах тих, хто прогулював уроки історії і хто, захопившись станом своїх рахунків, не помітив, що з 2001 року йдуть постійні війни. До 2022 року, далеко від нас, в Афганістані, Іраку, Сирії (скрізь, де були або досі є польські солдати), Ефіопії, Ізраїлі та Палестині, Лівані, Ємені, Конго (та інших африканських країнах). На думку багатьох моїх співвітчизників, нас піднесли до вищої світової ліги мирних і безпечних країн; навіть ті три безкарні російські ракети, які проникли на територію Польщі, не відкинули нас до нижчої ліги.

Я старанно вивчав уроки історії, було кілька разів, коли Росія (і Радянський Союз) виступала проти Заходу, не тільки в територіальному сенсі, але і в тому, що слідувало за цим (або до цього), виступала проти демократії, прав людини, особистої свободи і свободи націй. Тепер він також рушив. Чи зупиниться він? Я не знаю.

І нарешті, хочемо ми того чи ні, але ми втягнуті у цю війну. Поки що в дуже пасивній обороні. На жаль, я думаю, що саме цього і домагаються наші вороги.

Wtorek 30 stycznia 2024

БОЖЕСТВЕННА ПРИГОДА ЩОДНЯ

Вівторок 30 січня 2024 року

Ludzie, których dziś spotkamy, może ci w pracy czy na uczelni, może jacyś nowopoznani przypadkiem, ci z krótkiej rozmowy albo bardzo dobrze (z pozoru) znani. Nauczyłem się, że jeśli ktoś mówi do kogoś – „Ja już cię dobrze znam!” – wygłasza największy absurd, nigdy nie poznamy dobrze kogokolwiek, możemy jedynie uszanować tajemnicę jego osoby. Ludzie są trochę jak wysokie i przepiękne góry, możemy jedynie je podziwiać.

Dlaczego o tym piszę? Piszę, bo często tracimy okazję do cudownych przygód i niesamowitych odkryć w pogoni za … Nieważne za czym, ważne, żebyśmy robili wrażenie goniących, dziś to absolutnie najmodniejsza formuła.

Dwóch kolegów śpieszyło się na darmowy obiad, nie zmyślam bo to moi „podopieczni”, zwykle zwani bezdomnymi. Jeden miał zdezelowany rower i popędzał drugiego, który ledwo truchtał. Ten pierwszy wreszcie machnął ręką i sypnął piechurowi – „Jak chcesz, to się wlecz dziadu jeden …”. Dojechał do darmowej stołówki, skonsumował trzy talerze grochówki i czekał na kamrata, ale ten nie nadchodził. Poleciał więc go szukać i znalazł w renomowanej sieciówce wcinającego kurczaki i popijającego colą!

– Kto ci zafundował?

– Sam se kupiłem … I jutro też se kupię. I pojutrze.

– Skąd masz kasę?

– Mam, bo nie lecę jak głupi wariat na pedałach, tylko se chodzę …

– Co ty bredzisz?

– Nie bredzę, tylko jak szedłem, znalazłem to – pokazał zwitek banknotów, w sumie dziesięć po 100 złotych, razem cały tysiąc – mogę nawet za dwie stówki kupić od ciebie tego grata.

I faktycznie kupił.

Nie wiem czy we wtorki chadzacie na spacery, polecam. Pamiętajcie jednak, że w każdej chwili, w każdym spotkaniu, może zacząć się niezwykła przygoda w waszym życiu. Tak to Pan Bóg wymyślił.

Люди, яких ми зустрічаємо сьогодні, можливо, на роботі чи в університеті, можливо, випадкові знайомі, з короткої розмови чи дуже добре (на перший погляд) знайомі. Я зрозумів, що коли хтось каже комусь: “Я тебе вже добре знаю!” – це найбільший абсурд. – це найбільший абсурд, ми ніколи не будемо знати когось добре, ми можемо лише поважати таємницю його особи. Люди трохи схожі на високі і красиві гори, ми можемо тільки милуватися ними.

Чому я пишу про це? Пишу тому, що ми часто втрачаємо можливість чудових пригод і дивовижних відкриттів в гонитві за… Неважливо за чим, головне, що ми справляємо враження в гонитві, сьогодні це абсолютно наймодніша формула.

Двоє друзів поспішали на безкоштовний обід, я не вигадую, бо це мої “підопічні”, яких зазвичай називають безхатченками. Один з них був на ветхому велосипеді і підганяв іншого, який ледь-ледь ледве тягнув ногу. Перший нарешті махнув рукою і вилаяв пішохода – “Хочеш – тягнися, ідіоте…”. Він дійшов до безкоштовної їдальні, з’їв три тарілки горохового супу і став чекати свого супутника, але той не прийшов. Він пішов його шукати і знайшов у солідному мережевому магазині, де той їв курку і пив кока-колу!

– Хто тобі його купив?

– Я сам купив… І завтра теж куплю. І післязавтра.

– Звідки в тебе гроші?

– Я маю гроші, бо я не ходжу, як божевільний по педиках, а просто ходжу…

– Що ти верзеш?

– Я не патякаю, я просто йшов і знайшов ось це, – він показав мені пачку купюр, десять по сто злотих кожна, загалом цілу тисячу, – я навіть можу купити у вас цей мотлох за двісті злотих.

І він справді купив.

Не знаю, чи ви ходите на прогулянку по вівторках, але я рекомендую. Але пам’ятайте, що в будь-який момент, в будь-якій зустрічі може початися надзвичайна пригода у вашому житті. Так задумав Господь Бог.

Poniedziałek 29 stycznia 2024

ФАНТАЗІЯ ДЛЯ ВІЧНОГО ЖИТТЯ

Понеділок 29 січня 2024 року

Greckie słowo phantasia, wyobraźnia albo po prostu fantazja, odsyła do śmiałego spojrzenia w głębię swoich pragnień i chęć ich realizacji. Czasem także ciekawy żart, rozładowujący monotonię życia.

Wiele lat temu byłem świadkiem, jak kilkoro studentów najstarszego lubelskiego uniwersytetu, czyli KUL-u, wprowadziło na dziedziniec uczelni krowę. Tak, krowę, żywą krowę. Ekipa fantastów pod wodzą Jurka, studentów kierunku „filozofii przyrody”, wypożyczyło z jakiegoś instytutu Akademii Rolniczej dorodne bydlę, tłumacząc, że jest potrzebne do uświadomienia pochodzącym z miast żaków istnienia bytów takich jak krowa. I faktycznie zwierzę wprowadzono na uniwersytet, był to maj. Ówczesny rektor, M. A. Krąpiec, wygłosił z okna tyradę, w której oznajmił, że krowa nie jest częścią korporacji akademickiej i powinna opuścić zajmowane miejsce, notabene tuż obok pomnika Jana Pawła II i Prymasa Wyszyńskiego. Wtedy krowa odpowiedziała przeciągłym „muuuuuu” i zrobiwszy jeszcze dwa placki powędrowała poza kulowskie mury.

To była fantazja żartobliwa ale sprytna i fikuśna. Przytaczam ją, abyśmy oglądali świat z uśmiechem, pogodnie. I abyśmy ufali swojej wyobraźni. Ona rozbudza miłość i sięga aż po życie wieczne.

Грецьке слово phantasia, уява або просто фантазія, означає сміливий погляд у глибину своїх бажань і бажання їх реалізувати. Іноді це також цікавий жарт, що розряджає монотонність життя.

Багато років тому я був свідком того, як кілька студентів найстарішого університету Любліна, Люблінського католицького університету (KUL), привели на подвір’я університету корову. Так, корову, живу корову. Команда фантазерів на чолі з Юреком, студентом спеціальності “природнича філософія”, позичила гарненьку тваринку з інституту при Сільськогосподарській академії, пояснивши, що вона потрібна для того, щоб міські студенти дізналися про існування таких істот, як корови. І справді, тварина була представлена в університеті, це було в травні. Тодішній ректор М. А. Кронпєц виголосив тираду з вікна, заявивши, що корова не є частиною академічної спільноти і повинна покинути місце, яке вона займала, до речі, поруч з пам’ятником Івану Павлу ІІ та примасу Вишинському. Корова відповіла протяжним “мууууу” і, зробивши ще два пироги, вийшла за стіни Кулуву.

Це була жартівлива, але розумна і вигадана фантазія. Я наводжу її для того, щоб ми дивилися на світ з посмішкою, весело. І щоб ми довіряли своїй уяві. Вона пробуджує любов і сягає аж до вічного життя.

Kazanie na niedzielę 28 stycznia 2024

СПІЛЬНОТА НА БОЦІ ДОБРА

Проповідь на неділю 28 січня 2024 року

Na pierwszym zdjęciu stoję razem z Ahmedem, on jest z Pendżabu w Pakistanie, jakoś poradził sobie z kilkoma granicami, aby trafić do Polski.  Pomiędzy bajki możemy włożyć opowieści o skutecznym strzeżeniu granic przez różne służby, wszystkie granice są do przekroczenia. Gość z Pendżabu stracił niedawno pracę i dlatego wpada do naszego wolontariatu, raz na zupę, raz na kąpiel, szuka sobie miejsca na nowe życie, tu u nas, w Polsce.

Zło nie śpi, głosi stare polskie przysłowie, dodałbym też, że Zły, autor zła, tym bardziej  nie śpi. Wystarczy spojrzeć na liczne wojny toczące się obecnie na świecie, na okrucieństwa popełniane przez Rosjan w Ukrainie. Oczywiście dotrze to do nas bardziej, kiedy ta wojna przybliży się do naszych granic.

Nie mamy istotnego wpływu na wojny, co nie znaczy, że nic nie możemy zrobić. Otóż właśnie możemy, naprawdę możemy. Chodzi o to, żeby stawać po stronie dobra. Na załączonym drugim grupowym zdjęciu widzicie grupę wolontariuszy, którzy wczoraj wieczorem służyli ubogim i bezdomnym w Lublinie, wydawaliśmy im gorący posiłek. Kiedy patrzycie na to zdjęcie, od prawej, mamy na nim – Małgosię i Agnieszkę, dalej Alojzego z Zimbabwe, Liubow z Ukrainy, Vimbay z Zimbabwe, Arę z Meksyku, Matyldę także z Zimbabwe, potem jestem ja, a dalej Wilk, Buźka i Ryszard. Marta z Adamem robili chyba zdjęcia. Niezwykła koalicja wolontariuszy, z trzech kontynentów, ludzi, którzy dają swój czas, energię, siły, aby służyć Ahmedowi z Pendżabu, Igorowi spod ukraińskich Karpat czy młodemu Antonowi z Mołdawii oraz oczywiście wielu Polakom, których ksywy i imiona podałem powyżej.

Przy okazji odpowiadam na pytanie o Kościół. Kościół to wspólnota, wspólnota wszystkich narodów i wszystkich ludzi, sytych i głodnych, tych z dachem nad głową i tych sypiających w zimnych altankach, jak Ahmed ze swoim kolegą Pawłem, Polakiem.

I o tym właśnie jest dzisiejsza Ewangelia, o tym, że trzeba stawać po stronie dobra.

Ewangelia

W Kafarnaum Jezus w szabat wszedł do synagogi i nauczał. Zdumiewali się Jego nauką: uczył ich bowiem jak ten, który ma władzę, a nie jak uczeni w Piśmie.

Był właśnie w ich synagodze człowiek opętany przez ducha nieczystego. Zaczął on wołać: «Czego chcesz od nas, Jezusie Nazarejczyku? Przyszedłeś nas zgubić. Wiem, kto jesteś: Święty Boga».

Lecz Jezus rozkazał mu surowo: «Milcz i wyjdź z niego!» Wtedy duch nieczysty zaczął nim miotać i z głośnym krzykiem wyszedł z niego.

A wszyscy się zdumieli, tak że jeden drugiego pytał: «Co to jest? Nowa jakaś nauka z mocą. Nawet duchom nieczystym rozkazuje i są Mu posłuszne». I wnet rozeszła się wieść o Nim wszędzie po całej okolicznej krainie galilejskiej.

(Mk 1,21 – 28)

На першій фотографії я стою разом з Ахмедом, він родом з Пенджабу в Пакистані, якимось чином йому вдалося перетнути кілька кордонів, щоб потрапити до Польщі.  Між казками можна поставити історії про ефективну охорону кордонів різними службами, всі кордони можна перетнути. Приїжджий з Пенджабу нещодавно втратив роботу і тому заглядає до нашої волонтерської служби, то на суп, то в лазню, шукаючи місце, де можна почати нове життя, тут, у нас, в Польщі.

Зло не спить, проголошує старе польське прислів’я, а я б додав, що Лукавий, автор зла, спить ще менше. Погляньмо на численні війни, які зараз відбуваються у світі, на звірства, які чинять росіяни в Україні. Звісно, це буде доходити до нас більше, коли ця війна наблизиться до наших кордонів.

Ми не маємо значного впливу на війни, але це не означає, що ми нічого не можемо зробити. Можемо, справді можемо. Головне – стояти на боці добра. На прикріпленій другій груповій фотографії ви можете побачити групу волонтерів, які вчора ввечері роздавали гарячу їжу бідним і бездомним у Любліні. Коли ви подивитеся на цю фотографію, праворуч від нас – Малгося і Агнеса, потім Алоїзій із Зімбабве, Любов з України, Вімбей із Зімбабве, Ара з Мексики, Матильда також із Зімбабве, далі – я, а потім Вілк, Бузька і Ришард. Марта та Адам, здається, фотографували. Надзвичайна коаліція волонтерів з трьох континентів, людей, які віддають свій час, енергію і сили, щоб служити Ахмеду з Пенджабу, Ігорю з українських Карпат або молодому Антону з Молдови, і, звичайно, багатьом полякам, чиї імена і прізвиська я назвав вище.

Користуючись нагодою, хочу відповісти на ваше запитання про Церкву. Церква – це спільнота, спільнота всіх народів і всіх людей, ситих і голодних, тих, хто має дах над головою, і тих, хто спить у холодних альтанках, як Ахмед зі своїм колегою Павлом, поляком.

І саме про це сьогоднішнє Євангеліє, про необхідність стояти на боці добра.

Sobota 27 stycznia 2024

СУД І ПРАВОСУДДЯ…

Субота 27 січня 2024 року

O prawie dzisiaj, najpierw u naszych sąsiadów. Ci z zachodu, Niemcy, potomkowie Prusaków, opowiadają historię pewnego młynarza, który postawił się samemu cesarzowi Wilhelmowi II Hohenzollernowi. Cesarz zamierzył zbudować nową  drogę z Berlina do Drezna, przebiegać miała przez włości młynarza i groziła zburzeniem młyna. Urzędnicy z Berlina przekonywali rzemieślnika, że droga jest niezbędna ze względów gospodarczych i wojskowych, że to najkrótszy i najlepszy trakt. I nic, bo człek ów stał przy swoim, że to jego ojcowizna, że produkuje świetną mąkę. Wreszcie jakiś bardzo wysokiej rangi posłaniec z Berlina oznajmił:

– Ależ panie młynarzu! Taka jest wola cesarza!

Na to gospodarz pełen oburzenia odparł:

– Cesarza? Na szczęście jest jeszcze w Prusach prawo!

Młyn ocalał, drogę poprowadzono inną trasą.

W przypadku naszych wschodnich sąsiadów rzecz z prawem ma się zupełnie inaczej, mam na myśli  Rosjan, potomków Sowietów. Przez epokę carów a potem pierwszych sekretarzy Partii, aż po dzisiejsze czasy, o tym, co jest prawem stanowi Najważniejsza Osoba. Dobitnie sformułował to Piotr I – „Imperator wszechrosyjski jest monarchą samowładnym i nieograniczonym. Posłuszeństwo należne Jego władzy najwyższej, nie tylko z bojaźni, ale i wobec sumienia, sam Bóg nakazuje”. Jednym słowem – samodzierżawie. A pilnować rozkazów tejże władzy miały nie sądy czy prokuratorie, ale służby specjalne – od „Prieobrażenskiego Prikazu” (policja polityczna powołana przez Piotra I), poprzez „Czeka” (spółka Lenina i naszego rodaka Feliksa Dzierżyńskiego), NKWD aż po dzisiejsze KGB.

To tyle o sąsiadach, a jak jest u nas? Tego już sam nie wiem. Choć przypomina mi się słynna fraza z kultowego filmu „Sami swoi”, chodziło o proces jaki Kargul wytoczył Pawlakowi (sprawa kota?). Pawlak już miał jechać do sądu, kiedy wiekowa mamusia wręczyła mu dwa granaty i wygłosiła jedną ze świętych polskich prawd – „Sąd sądem, a sprawiedliwość musi być po naszej stronie …”

Про право сьогодні, спочатку у наших сусідів. Німці на заході, нащадки пруссаків, розповідають історію про одного мірошника, який виступив проти самого імператора Вільгельма II Гогенцоллерна. Імператор мав намір прокласти нову дорогу з Берліна до Дрездена, яка мала пролягти через маєток мірошника, і погрожував знести млин. Берлінські чиновники переконували майстра, що дорога необхідна з економічних і військових міркувань, що це найкоротший і найкращий шлях. Але нічого, бо чоловік стояв на своєму, що це його рідна земля і що він виробляє чудове борошно. Нарешті, дуже високопоставлений посланець з Берліна повідомив:

– Але, мірошнику! Це воля імператора!

На це фермер, сповнений обурення, відповів

– Імператора? На щастя, в Пруссії ще є закон!

Млин вцілів, дорогу перепроклали.

У випадку наших східних сусідів, я маю на увазі росіян, нащадків Радянського Союзу, справи з правом йдуть зовсім інакше. Через епоху царів, а потім перших секретарів партії, аж до сьогоднішнього дня, те, що є правом, визначається Найголовнішою особою. Це було чітко сформульовано Петром І – “Всеросійський імператор є самодержавний і необмежений монарх. Послух, належний його верховній владі, не тільки зі страху, але й по совісті, заповідається самим Богом”. Одним словом – самодержавство. І охороняти накази цієї влади мали не суди і не прокуратура, а спецслужби – від “Приказу” (політичної поліції, створеної Петром І), через “ЧК” (партнерство Леніна і нашого земляка Фелікса Дзержинського), НКВС до сьогоднішнього КДБ.

Так багато для наших сусідів, але як щодо нас? Я не знаю. Хоча мені пригадується відома фраза з культового фільму “Самі свистіть” про позов Каргула проти Павлака (справа про кота?). Павлак вже збирався йти до суду, коли його старенька мама вручила йому дві гранати і промовила одну зі священних польських істин – “Суд є суд, і справедливість має бути на нашому боці…”

https://www.google.com/search?q=s%C4%85d+s%C4%85dem+ale+sprawiedliwo%C5%9B%C4%87+musi+by%C4%87+po+naszej+stronie&rlz=1C1GCEA_enPL948PL948&oq=S%C4%85+s%C4%85dem+&gs_lcrp=EgZjaHJvbWUqCQgBEAAYDRiABDIGCAAQRRg5MgkIARAAGA0YgAQyCQgCEAAYDRiABDIKCAMQABgKGBYYHjIKCAQQABgIGA0YHtIBCDQ4MjJqMGo3qAIAsAIA&sourceid=chrome&ie=UTF-8#fpstate=ive&vld=cid:885ac5a0,vid:tpHQiFg67FI,st:0

Czwartek 25 stycznia 2024

ХТОСЬ ПРАЦЮЄ, ХТОСЬ ПРОТЕСТУЄ

Четвер 25 січня 2024 року

Jechałem wczoraj na pogrzeb, trafiłem na tzw. protest rolników, czemu tak zwany zaraz wyjaśnię. Nie spóźniłem się tylko dlatego, że mam trochę sprytu i umiem bezkarnie (i bezpiecznie) omijać przepisy ruchu drogowego. Wcześniej  kilkukrotnie doświadczyłem skutków tak zwanego protestu przewoźników w postaci blokady przejść granicznych.

Przypuszczam, że nie tylko ja nie byłem zadowolony z tego, co spotkałem na drodze i na przejściach granicznych. Logika wskazuje, że ani ja ani inni użytkownicy dróg czy przejść granicznych nie odpowiadamy za problemy, które nurtują tak zwanych protestujących. Ktoś jedzie na pogrzeb, ktoś do lekarza, ktoś wiezie dzieci na ferie a ktoś inny właśnie udaje się w celu oświadczyn. Dlaczego ktoś inny blokuje nam drogę czy przejście? Czy to oznacza, że rodzice dzieci wożących dzieci na ferie mają prawo zablokować wjazdy na pola protestujących rolników? Chyba tak, bo skoro rolnicy mogą to i rodzice mogą.

W tle obydwu protestów jest Ukraina, ukraińscy kierowcy świadczą swoje usługi taniej niż polscy (europejscy), a ukraińskie zboże również jest tańsze od polskiego. Czasem spotykam hasła typu – „Dobre, bo nasze!” Są oczywiście absurdalne, bo dobre nie ma narodowości, coś jest dobre bez względu gdzie powstało. I naprawdę zamierzam kupować to, co dobre, nawet jeśli nie jest polskie. Z jakichś powodów nie jeździmy polskimi samochodami – przepraszam użytkowników polonezów i małych fiatów – ani nie latamy polskimi samolotami. Nie zjadamy także polskich czy czeskich krewetek, prawda?

Wszystkim protestantom radziłbym, aby wzięli się do roboty. Będzie trudno, bo obecnie w Europie i Polsce, o wiele łatwiej jest zablokować drogi i przejścia niż wziąć się do solidnej pracy.

Вчора я їхав на похорон і опинився на так званому протесті фермерів, чому так називається, я скоро поясню. Єдина причина, чому я не запізнився, полягає в тому, що я трохи хитрий і знаю, як безкарно (і безпечно) обходити правила дорожнього руху. Раніше я вже кілька разів стикався з наслідками так званого протесту перевізників у вигляді блокади прикордонних переходів.

Гадаю, я був не єдиним, хто був незадоволений тим, з чим зіткнувся на дорозі та на прикордонних переходах. Логічно, що ні я, ні інші користувачі доріг чи прикордонних переходів не несуть відповідальності за проблеми, які турбують так званих протестувальників. Хтось їде на похорон, хтось на прийом до лікаря, хтось везе дітей на канікули, а хтось просто хоче зробити пропозицію. Чому хтось інший перекриває нам дорогу чи прохід? Чи означає це, що батьки дітей, які везуть своїх дітей на канікули, мають право блокувати під’їзди до полів протестуючих фермерів? Думаю, що так, адже якщо фермери можуть, то і батьки можуть.

В основі обох протестів лежить Україна, українські водії надають свої послуги дешевше, ніж польські (європейські) водії, а українське зерно також дешевше, ніж польське. Іноді я зустрічаю гасла на кшталт: “Добре, бо наше!”. Вони, звичайно, абсурдні, тому що добро не має національності, щось є добрим незалежно від того, де воно було створено. І я дійсно маю намір купувати те, що добре, навіть якщо воно не польське. Ми чомусь не їздимо на польських автомобілях – перепрошую власників “Полонезів” і маленьких “Фіатів” – і не літаємо польськими літаками. Ми також не їмо польських чи чеських креветок, чи не так?

Я б порадив усім протестувальникам не зупинятися на досягнутому. Це буде важко, тому що в Європі і Польщі зараз набагато легше блокувати дороги і переходи, ніж взятися за якусь серйозну роботу.

Środa 24 stycznia 2024

ДЕ ВОГНЕГАСНИК

Середа 24 січня 2024 року

Rzadko tutaj polecam jakieś książki, dziś jednak tak zrobię. Spotkałem wczoraj znajomą, to miła i spokojna osoba, zaskoczyła mnie jednak masą przedziwnych wypowiedzi, w rodzaju – „Widziałeś tego mema?” (oczywiście, nie widziałem), „A pewien aktor uważa, że … „ (przepraszam, ale chyba Gary Cooper to już nie gra raczej, a Tom Hanks rzadko).

Jeśli chcecie zrozumieć, co się dzieje we współczesnym świecie, nie sądźcie, że da wam to Internet. Internet, tzw. popularne  portale, jest od zarabiania pieniędzy za pomocą podniecania czytelników.

Od czasu do czasu lubię się tu pochwalić, że nie zaskoczyła mnie wojna Rosji w Ukrainie (mam świadków) ani jej nie przewidziałem, bo nie jestem jasnowidzem. Dlaczego nie zaskoczyła? Kilka powodów złożyło się na to. Najpierw, że od czasu agresji rosyjskiej w Czeczenii (przełom 20 i 21 wieku), potem w Gruzji (2008), Putin rozpędzał się. Przyznaję, że czytałem i słuchałem jego wypowiedzi, zrobił to, co zapowiadał, co tu zaskakującego? No i te komentarze wielu ludzi – „O, Boże! Jakie to okropne! Jak możliwa jest wojna w 21 wieku?”. Tak może myśleć i mówić tylko ktoś, kto wagarował podczas lekcji historii. Co więcej, tak samo niepoważnie myśleli i mówili nasi przodkowie zaraz po tzw. Wielkiej Wojnie (czyli Pierwszej Światowej w nomenklaturze).

Mam trzy rady dla każdego, kto chce zrozumieć co się dzieje i kto chce poznać, co będzie się działo dalej. Pierwsza rada – czytajcie książki, Internety tylko przeglądajcie. Książki zawierają namysł autorów, ich wiedzę, zdolność analizy i wnioskowania. Dlatego podpowiadam, jeśli chcecie zrozumieć, co zachodzi w Ukrainie i co prawdopodobnie nastąpi, czytajcie na przykład książki pana Serhii Plokhy (Ukrainiec z Harvardu), okładki na zdjęciu. Po drugie, zachęcam do myślenia, czyli zaufania do torów własnych myśli. I po trzecie, rozmawiajcie (nie gadajcie!) z ludźmi, może bardziej ze starszymi albo doświadczonymi.

Na koniec zatem mamy triadę – czytać, myśleć, rozmawiać. A co ja wyczytałem, co myślę i o czym rozmawiam? W skrócie – „Dobrze już było!”. A rada jaka? Nawet jak jeszcze nie pali się u nas, to warto wiedzieć, na wszelki wypadek, gdzie jest gaśnica.

Я рідко рекомендую тут якісь книги, але сьогодні зроблю це. Вчора зустріла знайому, вона мила і спокійна людина, проте здивувала мене масою дивних висловлювань на кшталт – “А ти бачив цей мем?” (звісно, не бачив). (звісно, не бачила), “А такий-то актор вважає…” (вибачте, але, здається, Гері Купер більше не знімається, а Том Хенкс з’являється дуже рідко).

Якщо ви хочете зрозуміти, що відбувається в сучасному світі, не думайте, що інтернет дасть вам це. Інтернет, так звані популярні портали, займаються тим, що заробляють гроші, розважаючи читачів.

Час від часу я люблю хвалитися тут, що не був здивований війною Росії в Україні (маю свідків) і не передбачав її, бо я не ясновидець. Чому не здивувала? Цьому сприяло кілька причин. По-перше, те, що з моменту російської агресії в Чечні (кінець 20-го століття), а потім у Грузії (2008 рік), Путін розплутується. Я визнаю, що читав і слухав його заяви, він зробив те, що анонсував, що тут дивного? А потім з’явилися коментарі багатьох людей – “О, Боже! Який жах! Як у 21 столітті можлива війна?”. Так може думати і говорити тільки той, хто прогулював уроки історії. Більше того, так само легковажно думали і говорили наші предки одразу після так званої Великої війни (або Першої світової за номенклатурою).

У мене є три поради для тих, хто хоче зрозуміти, що відбувається, і хто хоче знати, що буде далі. Перша порада – читайте книжки, інтернет тільки переглядайте. У книжках – думка авторів, їхні знання, їхнє вміння аналізувати і робити висновки. Тому натякаю, якщо ви хочете розуміти, що відбувається в Україні і що може статися, читайте, наприклад, книги пана Сергія Плохія (українця з Гарварду), обкладинка на фото. По-друге, я закликаю вас думати, тобто довіряти коліям власних думок. І по-третє, розмовляйте (не балакайте!) з людьми, можливо, більше зі старшими чи досвідченими.

Тож у підсумку маємо тріаду – читати, думати, розмовляти. А про що я читаю, думаю і говорю? Якщо коротко – “Це було зроблено добре!”. А порада яка? Навіть якщо ви ще не горите, варто знати, про всяк випадок, де лежить вогнегасник.

Wtorek 23 stycznia 2024

КРИЖІ З КАВОЮ ТА ГОРІХОМ

Вівторок 23 січня 2024 року

Miałem szczęście i przywilej oglądać – przy okazji – duże wodospady i bardzo wysokie góry, przepastne kaniony i bezkresne pustynie. Zawsze wtedy przychodziły  mi na  myśl mądre księgi, które podpowiadały, całkiem przekonująco, że sacrum można odkryć w pięknie natury. Rzeczywiście odczuwałem jakieś niezwykłe zauroczenie, podniosłość i smak tajemnicy.

Ilekroć udawało mi się być bardzo blisko cudownej przyrody, pozwalałem temu naturalnemu sacrum wnikać we mnie, tak, aby te huczące wody, gorące piaski czy pełne echa skały wsączyły coś z boskiego wymiaru w moje serce i wyobraźnię. To trwało nawet dość długo, długo ale mijało, mijało i powodowało chęć szukania czegoś nowego, jakiejś nowej przestrzeni, czegoś „wow”,  tak jakby sacrum natury podawane było w coraz innej postaci. Ostatecznie, co zrozumiałem blisko czterdziestki, przypominało to zaliczanie kolejnych restauracji z coraz to innymi daniami.

I wtedy odkryłem, że tak dobrze znane mi  stokrotki i nachalne kawki, które spotykam codziennie, mają w sobie nie mniej sacrum niż przełomy Colorado. A propos kawek, w sobotę jedna z nich rzuciła mi pod nogi orzecha (włoskiego) i przypatrywała się, z odległości może pół metra, co zrobię. Aha, domyśliłem się, chcesz, żebym rozłupał ten smakołyk, bo swoim dziobem nie dasz rady. Pomogłem butem koleżance (my, czarni, musimy sobie jakoś pomagać …), rzuciła się na rozdeptaną skorupę i była prawie szczęśliwa. Prawie, bo z bliskiego klonu sfrunęła silna sroka i wraz wydziobała miąższ orzechowy (już sobie wyobrażam, co tłumacz deepl zrobi z tą frazą w języku ukraińskim). Ta kawka na zdjęciu jest akurat młodziutka, prawie gówniara, ależ ile w niej sacrum! Ileż Bożego wymiaru, niesamowitości, jedyności i tajemnicy. I drugiej takiej, smarkatej, ledwo opierzonej i jeszcze miękkodziobej kawki nie ma. Co za cud! Co za sacrum!

Pozdrówcie wszystkie kawki w waszych parkach i ogrodach, na stokrotki jeszcze trochę poczekajmy.

Мені пощастило бачити великі водоспади і дуже високі гори, стрімкі каньйони і безмежні пустелі, і я мав привілей бачити – при нагоді – великі водоспади і дуже високі гори. Саме тоді я згадував мудрі книги, які досить переконливо натякали на те, що священне можна відкрити в красі природи. І справді, я відчував якесь надзвичайне зачарування, піднесення і смак до таємничості.

Щоразу, коли мені вдавалося бути дуже близько до дива природи, я дозволяв цьому природному сакруму проникнути в мене, так що ці ревучі води, гарячі піски або відлуння скель вливали щось від божественного виміру в моє серце і уяву. Це навіть тривало досить довго, дуже довго, але це проходило, проходило і змушувало мене шукати чогось нового, якогось нового простору, чогось “вау”, так, ніби сакрум природи подавався у все новій і новій формі. Врешті-решт, що я зрозумів близько сорока років, це було схоже на проходження одного ресторану за іншим, де подають все більше і більше різних страв.

І тоді я відкрила для себе, що ромашки, які я так добре знаю, і настирливі галки, з якими я стикаюся щодня, мають не менше сакральності, ніж ущелини Колорадо. До речі, про галок: у суботу одна з них кинула мені під ноги горіх (волоський) і спостерігала, мабуть, з півметра, що я буду робити. Ага, здогадався я, ти хочеш, щоб я розділив ласощі, бо дзьобом не впораєшся. Я допомогла подрузі черевиком (ми, чорні, мусимо якось допомагати одне одному…), вона кинулася на розтоптану мушлю і була майже щаслива. Майже, бо з сусіднього клена злетіла сильна сорока і дружно склювала м’якоть горіха (я вже уявляю, що зробить з цією фразою перекладач на українську мову). Галка на фото ще зовсім молода, майже маленька, але скільки в ній сакруму! Скільки божественного виміру, дивовижності, унікальності і таємничості. І більше такої, молодої, ледь опереної і ще м’якотілої галки, більше немає. Яке диво! Яке диво!

Передавайте привіт усім галкам у ваших парках і садах, давайте ще трохи почекаємо на ромашки.

Poniedziałek 22 stycznia 2024

ЧУДОВИЙ НОВИЙ ТИЖДЕНЬ

Понеділок 22 січня 2024 року

Nie wiem czy lubicie swoją pracę. Znam takie osoby, które ją uwielbiają i nie mogą doczekać się poniedziałku. Jedna z moich znajomych miała gabinet na jednym piętrze z kilkoma innymi firmami, któregoś dnia ostro ochrzaniła chłopaka, którego spotkała w ubikacji, wspólnej na całym poziomie. Mianowicie pouczała go, jak się zamyka drzwi w toalecie, pan nie był Polakiem, wysłuchał spokojnie kilkuminutowej tyrady panny psycholog i zaprosił ją na kawę. No a potem oświadczył się, był ślub, zaraz będzie synek. A dlaczego po ślubie zmienił pracę, to już nie wiem.

Praca jest po to, abyśmy byli szczęśliwi, przy czym zależy to najpierw od tego czy robimy to, co lubimy i umiemy. Dalej, szczęście dają ludzie, z którymi pijemy kawę i rozmawiamy, którzy dzielą z nami ubikację, pokój i sąsiednie biurko. Na końcu – naprawdę na końcu – jest stan konta, czyli wypłata.

Mam nadzieję, że będziemy mieli wspaniały tydzień.

Я не знаю, чи подобається вам ваша робота. Я знаю людей, які її обожнюють і не можуть дочекатися понеділка. Одна з моїх подруг має офіс на одному поверсі з кількома іншими компаніями, і днями вона жорстко вичитувала хлопця, якого зустріла в туалеті, спільному для всіх на цьому поверсі. А саме, вона читала йому лекцію про те, як зачиняти двері туалету; джентльмен не був поляком, спокійно вислухав кількахвилинну тираду пані психолога і запросив її на каву. А потім освідчився, було весілля, ось-ось мав народитися син. А чому він змінив роботу після весілля, я не знаю.

Робота для того, щоб робити нас щасливими, а це залежить, по-перше, від того, чи ми робимо те, що нам подобається і що ми вміємо робити. Далі щастя дарують люди, з якими ми п’ємо каву і розмовляємо, які ділять з нами туалет, кімнату і сусідній стіл. В кінці – дійсно в кінці – це залишок на рахунку або зарплата.

Сподіваюся, у нас буде чудовий тиждень.

Kazanie na niedzielę  21 stycznia 2024

ЦЕРКВА З НАДІЄЮ НА ВІЧНЕ ЖИТТЯ

Проповідь на неділю 21 січня 2024 року

Czytam tylko nagłówki dotyczące Kościoła, z pewnym znudzeniem, krytyka, biadolenie, narzekanie, często słuszne, czasem w duchu aktualnej antyklerykalnej mody. Nie biorę udziału w nieustannej dyskusji o stanie Kościoła i jego przyszłości (raczej brakiem takowej).

Staram się „robić” Kościół. Ponieważ wierzę w Ewangelię, staram się szukać Chrystusa w ludziach, ubogich, bezdomnych, więźniach, uchodźcach i chorych. Oczywiście mam bliskich, którym się lepiej powiodło.

Czytam dziś o początkach pierwszej parafii, to czteroosobowa kompania, Jezus i dwa komplety braci, Szymon z Andrzejem oraz Jan z Jakubem. Tych czterech prawdopodobnie miało spółdzielnię rybacką, z kiepskimi wynikami. Dostali jednak szansę życiowego awansu i bardzo dobrze ją wykorzystali.

Co w Tamtym Kościele było istotne i co jest fundamentem Kościoła, który warto budować? Najpierw są więzi między ludźmi, bliskość, wynikające ze spotkania. Wszędzie, gdzie ludzie spotykają się i tworzą więzi, zaczyna się Kościół. Druga rzecz to zaufanie, czterech pierwszych uczniów Jezusa zaufało Mu, oczywiście jako człowiekowi. I tu jest kolejna lekcja w budowaniu Kościoła – zaufanie, powierzenie się drugiej osobie. Rzecz trzecia to Wielka Idea, co tam cefale i złote tilapie (ryby z Jeziora Galilejskiego), nowe wyzwanie dotyczy największego ludzkiego marzenia, życia wiecznego.

To jest Kościół, który staram się „robić”, takiego Kościoła chcemy chyba wszyscy. W bliskości i zaufaniu do ludzi, z nadzieją na życie wieczne.

Ewangelia

Gdy Jan został uwięziony, Jezus przyszedł do Galilei i głosił Ewangelię Bożą. Mówił: «Czas się wypełnił i bliskie jest królestwo Boże. Nawracajcie się i wierzcie w Ewangelię!»

Przechodząc obok Jeziora Galilejskiego, ujrzał Szymona i brata Szymonowego, Andrzeja, jak zarzucali sieć w jezioro; byli bowiem rybakami. I rzekł do nich Jezus: «Pójdźcie za Mną, a sprawię, że się staniecie rybakami ludzi». A natychmiast, porzuciwszy sieci, poszli za Nim.

Idąc nieco dalej, ujrzał Jakuba, syna Zebedeusza, i brata jego, Jana, którzy też byli w łodzi i naprawiali sieci. Zaraz ich powołał, a oni, zostawiwszy ojca swego, Zebedeusza, razem z najemnikami w łodzi, poszli za Nim.

Я просто читаю заголовки про Церкву, з деякою нудьгою, критикою, плачем, наріканнями, часто справедливими, іноді в дусі нинішньої антиклерикальної моди. Я не беру участі в безперервних дискусіях про стан Церкви та її майбутнє (радше про його відсутність).

Я намагаюся “робити” Церкву. Тому що я вірю в Євангеліє, я намагаюся шукати Христа в людях, бідних, бездомних, ув’язнених, біженцях і хворих. Звичайно, у мене є близькі, яким краще.

Сьогодні я читав про початок першої парафії, це була компанія з чотирьох осіб, Ісуса і двох братів, Симона з Андрієм та Івана з Яковом. Ці четверо, ймовірно, мали рибальський кооператив, але з поганими результатами. Однак, вони отримали унікальну можливість розвиватися, і вони дуже добре нею скористалися.

Що було важливим у тій Церкві і що є фундаментом Церкви, яку варто будувати? По-перше, це зв’язки між людьми, близькість, яка виникає в результаті зустрічі. Там, де люди зустрічаються і формують зв’язки, починається Церква. Друга річ – це довіра, перші чотири учні Ісуса довіряли Йому, очевидно, як людині. І це ще один урок для побудови Церкви – довіра, довір’я себе іншій людині. Третє – це Велика Ідея, які там цефали і золоті тілапії (риби з Галилейського моря), новий виклик – про найбільшу людську мрію, про вічне життя.

Таку Церкву я намагаюся “робити”, таку Церкву, якої ми всі, напевно, прагнемо. У близькості та довірі до людей, з надією на вічне життя.