Strona o Bogu i życiu dla niewierzących, wierzących, wątpiących, poszukujących, tych, którym się wydaje, że wierzą i tych, którym się wydaje, że nie wierzą. Ks.Mieczysław Puzewicz
Strasznie wredna ta rzeka Odra, ośmiela się zalewać wiele wsi i miasteczek, razem z Nysą i innymi wodnymi koleżankami. No cóż, nie dziwię się. Dwa lata temu – może już mało kto pamięta – jakiś człowiek, jacyś ludzie, wytruł w niej niemal wszystkie ryby. Wy mnie trujecie, to ja was zaleję, nie wiem czy tak mówi Odra.
Myślę, że cała natura woła o naszą miłość. Przyznaję, że jestem od lat zakochany w pszczołach, klonach, stokrotkach, bocianach i liliach wodnych, w tej na zdjęciu także.
Staliśmy się jedynymi władcami natury, zapominając, że jesteśmy jedynie dzierżawcami. Ta powódź, gniew Odry i koleżanek, to wielka lekcja pokory dla nas.
Страшенно неприємна ця річка Одер, що наважилася затопити чимало сіл і містечок, разом з Нейсе та іншими водними приятелями. Що ж, я не здивований. Два роки тому – мабуть, навряд чи хтось вже пам’ятає – якийсь чоловік, якісь люди, отруїли майже всю рибу в ній. Отруїш мене – я тебе затоплю, не знаю, чи так говорить річка Одер.
Я думаю, що вся природа волає до нашої любові. Зізнаюся, що я вже багато років закоханий у бджіл, клени, ромашки, лелек і латаття, і в ту, що на фото, теж.
Ми стали одноосібними володарями природи, забувши, що ми лише орендарі. Ця повінь, гнів Одеру та його побратимів – великий урок смирення для нас.
Dziś w Ewangelii słyszymy wyznanie wiary św. Piotra, odkrył w Jezusie, swoim przyjacielu, Syna Bożego. A przecież jadł z Nim, pijał wino, łowił ryby, zwykłe ludzkie sprawy. Pomimo tego uwierzył, że ma do czynienia z żywym Bogiem.
Teraz moje wyznanie wiary. Nie chodzi mi o to powtarzane w kościele. Moim wyznaniem wiary w Syna Bożego jest odkrycie Go i uwierzenie w Niego – w drugim człowieku.
Nauczyłem się opatrywać rany, te powstałe z oparzeń, z odmrożeń, z brudu, skaleczeń i zaropienia. To nic nadzwyczajnego. Robię te opatrunki osobom bezdomnym, samotnym, ubogim. To jest moje wyznanie wiary.
Ewangelia
Сьогодні в Євангелії ми чуємо сповідування віри святого Петра, яку він відкрив в Ісусі, своєму другові, Сині Божому. Він їв з Ним, пив вино, ловив рибу, робив звичайні людські речі. Незважаючи на це, він вірив, що має справу з живим Богом.
Тепер моя сповідь віри. Я не маю на увазі те, що повторюється в церкві. Моє сповідання віри в Сина Божого – це відкриття Його і віра в Нього – в іншій людині.
Я навчився перев’язувати рани – від опіків, від обмороження, від бруду, порізів, гниття. У цьому немає нічого незвичайного. Я роблю ці пов’язки для бездомних, самотніх, бідних. Це моє сповідування віри.
Євангеліє
Jezus udał się ze swoimi uczniami do wiosek pod Cezareą Filipową. W drodze pytał uczniów: «Za kogo uważają Mnie ludzie?»
Oni Mu odpowiedzieli: «Za Jana Chrzciciela, inni za Eliasza, jeszcze inni za jednego z proroków».
On ich zapytał: «A wy za kogo Mnie uważacie?»
Odpowiedział Mu Piotr: «Ty jesteś Mesjasz». Wtedy surowo im przykazał, żeby nikomu o Nim nie mówili.
I zaczął ich pouczać, że Syn Człowieczy wiele musi wycierpieć, że będzie odrzucony przez starszych, arcykapłanów i uczonych w Piśmie; że zostanie zabity, ale po trzech dniach zmartwychwstanie. A mówił zupełnie otwarcie te słowa.
Wtedy Piotr wziął Go na bok i zaczął Go upominać. Lecz On obrócił się i patrząc na swych uczniów, zgromił Piotra słowami: «Zejdź Mi z oczu, szatanie, bo nie myślisz po Bożemu, lecz po ludzku».
Potem przywołał do siebie tłum razem ze swoimi uczniami i rzekł im: «Jeśli ktoś chce pójść za Mną, niech się zaprze samego siebie, niech weźmie krzyż swój i niech Mnie naśladuje. Bo kto chce zachować swoje życie, straci je; a kto straci swe życie z powodu Mnie i Ewangelii, zachowa je».
Dzisiaj powinien być obchodzony Europejski Dzień Kawy, może nawet światowy. Właśnie 13 września 1683 r. po raz pierwszy podana została na europejski stolik kawa. Wydarzyło się to w Wiedniu, za sprawą naszego rodaka, Jerzego Franciszka Kulczyckiego.
Idziemy do kawy! I od razu zastrzeżenie, w Ukrainie Kulczycki uważany jest też za rodaka, a Austriacy przekonują, że był ich krajanem. Pochodził z Kulczyc pod Lwowem, wówczas – XVII w. – tereny Rzeczpospolitej, był zdolnym biznesmenem prowadzącym dochodowe interesy m.in. z Tatarami i Turkami. Znał też biegle (i to bez translatora!) ich języki, a nawet inne wschodnie. W Wiedniu zaś założył składy (hurtownie) towarów sprowadzanych z Orientu.
I powoli dochodzimy do kawy. Kiedy Kara Mustafa z wojskami tureckimi oblegał Wiedeń, a jego obrońcy byli bliscy kapitulacji, Kulczycki został wysłany do nadchodzących z odsieczą zastępów rycerzy katolickich z Janem Sobieskim na czele. Biznesmen dzięki znakomitej znajomości języka tureckiego i równie doskonałej charakteryzacji przekradł się przez szyki wroga i od Sobieskiego usłyszał – „Wytrzymajcie jeszcze tydzień, rozgromimy wroga!” Powrócił w mury Wiednia, a przyniesiona przez niego wieść o odsieczy napełniła otuchą obrońców.
I już jesteśmy bardzo blisko kawy! Wiadomo, 12 września husaria polska rozbiła w proch Osmanów, a wieczorem król Jan nagradzał najbardziej zasłużonych. Czym nagradzał? Ano tym, co znalazło się w obozie tureckim. Polscy rycerze najchętniej brali … urodziwe mieszkanki sułtańskich haremów. Zasłynął tu Atanazy Miączyński, właściciel Zawieprzyc pod Lublinem, ponoć przywiódł w swoje włości dwie steki Tatarów oraz przepiękną grecką księżniczkę. Panna za nic nie chciała stać się nałożnicą Atanazego, stąd zamurowano ją w wieży, gdzie pomarła. Dlatego przy wjeździe do Zawieprzyc wita nas do dziś krzyż grecki. A jak ktoś wie jak się dostać do zamkowych podziemi – wiem, bo kilka razy tam bywałem – to w nocy może usłyszeć czarujący śpiew młodej kobiety.
I wreszcie jesteśmy tuż, tuż przy kawie. Kulczycki poprosił króla o worki z paszą dla wielbłądów, tak przynajmniej mniemało otoczenie królewskie. Oddano mu ten zbędny towar bez wahania. W workach jednak była kawa, której smak i zapach pan Jerzy Franciszek znał z wypraw do Turcji. No i wreszcie kawa! Następnego dnia, czyli 13 września, obrotny handlowiec częstował przechodniów przy katedrze św. Szczepana nowym napojem wprawiającym w ożywienie. Oczywiście była to kawa po turecku, ekspresy ciśnieniowe były wówczas raczej rzadkością. W kilka dni później Kulczycki zaczął dodawać do kawy mleka, absolutnie polski wynalazek!
Pomnik Kulczyckiego stoi zarówno w Wiedniu jak i we Lwowie (na zdjęciu jestem przy tymże). Pozwoliłem sobie kiedyś odwiedzić Kulczyce (drugie zdjęcie).
Myślę, że w dniu dzisiejszym jak najbardziej wypada napić się kawy, niekoniecznie po turecku, na cześć naszego sławnego Rodaka. Piszę Rodaka, w imieniu zarówno Polaków i Ukraińców.
O d tamtej wojny minęło ponad 340 lat, pozostała po niej kawa. Czy jakiś dobry owoc pozostanie po wojnie, która toczy się u naszych ukraińskich sąsiadów?
Сьогодні мав би бути Європейський день кави, а може, навіть Всесвітній день кави. Саме 13 вересня 1683 року каву вперше подали на європейський стіл. Це сталося у Відні, завдяки нашому співвітчизнику Джорджу Францу Кульчицькому.
Перейдемо до кави! Одразу обмовимося, що в Україні Кульчицького також вважають співвітчизником, тоді як австрійці стверджують, що він був їхнім земляком. Він походив з містечка Кульчиці біля Львова, тоді – 17ст. – польсько-литовської території, був здібним бізнесменом, який вів прибутковий бізнес, зокрема, з татарами і турками. Він також вільно (і без перекладача!) володів їхніми мовами і навіть іншими східними мовами. У Відні, своєю чергою, він заснував склади (оптовики) для товарів, що імпортувалися зі Сходу.
І так поволі переходимо до кави. Коли Кара Мустафа зі своєю турецькою армією взяв в облогу Відень і його захисники були близькі до капітуляції, Кульчицького відправили приєднатися до наступаючого війська католицьких лицарів на чолі з Яном Собеським. Підприємець, завдяки відмінному знанню турецької мови і не менш відмінному гриму, прокрався крізь ворожі ряди і почув від Собеського – «Протримайтеся ще тиждень, ми розгромимо ворога!». Він повернувся під стіни Відня, і принесена ним звістка про полегшення наповнила захисників заспокоєнням.
І ми вже впритул наблизилися до кави! Як відомо, 12 вересня польські гусари розбили османів вщент, а ввечері король Ян нагородив найдостойніших. Чим же він їх нагородив? Ну, тим, що було в турецькому таборі. Польські лицарі найбільше прагнули забрати… вродливих жінок із султанського гарему. Тут славився Атаназій Мйончинський, власник Завеприць під Любліном, який, як кажуть, привіз до свого маєтку двох татарських коней і вродливу грецьку принцесу. Дівчина нізащо не захотіла стати наложницею Афанасія, тому її замурували у вежі, де вона і померла. Ось чому грецький хрест і сьогодні зустрічає нас на в’їзді до Завісця. А якщо ви знаєте, як потрапити до підвалів замку – я знаю, бо був там кілька разів – то вночі можна почути чарівний спів молодої жінки.
І ось, нарешті, ми на місці з кавою. Кульчицький попросив у короля мішки верблюжого корму, принаймні так думало королівське оточення. Йому без вагань дали цей надлишковий товар. У мішках, однак, була кава, смак і запах якої Єжи Францішек знав зі своїх поїздок до Туреччини. І нарешті, кава! Наступного дня, 13 вересня, винахідливий торговець пропонував новий підбадьорливий напій перехожим біля собору Святого Стефана. Звісно, це була турецька кава; еспресо-машини в той час були досить рідкісним явищем. Через кілька днів Кульчицький почав додавати в каву молоко – абсолютно польський винахід!
Через десять років підприємець з-під Львова відкрив кав’ярню на площі Ринок у Львові (вона працює й досі!), ще одну в Кракові і ще одну… в Любліні! Це, звичайно, неможливо перевірити, але звучить красиво.
Пам’ятник Кульчицькому стоїть і у Відні, і у Львові (я біля того, що на фото). Я взяв на себе сміливість одного разу відвідати Кульчиці (друге фото).
Думаю, що сьогодні доречно випити кави, не обов’язково турецької, на честь нашого славетного співвітчизника. Я пишу «співвітчизник» від імені як поляків, так і українців.
Понад 340 років минуло від тієї війни, а кава залишилася. Чи залишиться якийсь добрий плід від війни, яка ведеться з нашими українськими сусідами?
Dwadzieścia trzy lata temu, 11 września 2001 r., po ataku na World Trade Center zrozumiałem, że nie ma bezpiecznych miejsc na świecie. A sytuacja naszej cywilizacji zaczęła przypominać okręt trafiony potężnym podmuchem groźnego wichru. Potem w ten okręt uderzały kolejne wichry, wymienię tylko nieudane wojny w Iraku i Afganistanie, serie zamachów terrorystycznych w głównych stolicach europejskich, inwazja Rosji na Gruzję, eksplozja Państwa Islamskiego, początki rosyjskiej inwazji w Ukrainie i aneksja Krymu, wreszcie toczące się aktualnie wojny w Ukrainie i na Bliskim Wschodzie. I jeszcze pandemia, która pokazała naszą bezradność wobec wirusów.
Okręt, na którym płyniemy wszyscy, jest coraz mocniej rozkołysany i nie widzę żadnych przesłanek, aby następowało jakieś uspokojenie. Przeciwnie, liczba konfliktów rośnie. A za tym wszystkim idzie coraz większa fala strachu, depresji, stresów i poczucia zagubienia. Nie głoszę fatalizmu, ale nie chcę też być naiwnym optymistą, którego cieszą nowinki techniczne i podróże dookoła świata.
Nie mam cudownej recepty, jak sobie radzić w takich czasach. Nie jestem kapitanem na tej łajbie. Robię jednak, co mogę, tam gdzie cokolwiek zależy ode mnie. I najpierw trzymam się nadziei. Uwaga, nadzieja umiera w samotności! Dlatego staram się budować Wspólnoty Nadziei, zbliżać do siebie ludzi oddalonych przez egoizmy i kult posiadania. To moja służba wśród bezdomnych, więźniów, ubogich i uchodźców. Ale każdy z nas ma do odrobienia ćwiczenia z Nadziei z ludźmi, wśród których jesteśmy.
Po drugie, staram się budować Przestrzeń Przebaczenia. Nienawiść jest szybka i łatwa, podobnie jak zemsta i gniew. Dialog, przebaczenie i zrozumienie to już wielka sztuka.
I po trzecie, Akademia Przygarniania, zasada, aby nikogo nie odrzucać, nie odpychać. Przygarniać, zaprzyjaźniać, przyjąć w sercu i myślach, zbratać się i jakoś zjednoczyć.
Na wielkie sprawy nie mamy wpływu, ale róbmy, co możemy, tam gdzie jesteśmy.
Двадцять три роки тому, 11 вересня 2001 року, після нападу на Всесвітній торговий центр, я зрозумів, що у світі не залишилося безпечних місць. І становище нашої цивілізації стало нагадувати корабель, який потрапив під потужний порив небезпечного шторму. Згодом цей корабель потрапив під штормовий вітер, і якщо згадати лише невдалі війни в Іраку та Афганістані, серію терористичних атак у великих європейських столицях, російське вторгнення в Грузію, вибух Ісламської держави, початок російського вторгнення в Україну та анексію Криму, і, нарешті, війни, що тривають в Україні та на Близькому Сході. А ще пандемія, яка продемонструвала нашу безпорадність перед вірусами.
Корабель, на якому ми всі пливемо, хитає все сильніше, і я не бачу жодних ознак заспокоєння. Навпаки, кількість конфліктів зростає. І все це супроводжується наростаючою хвилею страху, депресії, стресу і відчуттям розгубленості. Я не проповідую фаталізм, але й не хочу бути наївним оптимістом, який насолоджується технічними новинками та навколосвітніми подорожами.
У мене немає чудодійного рецепту, як впоратися з такими ситуаціями. Я не капітан на цьому кораблі. Однак я роблю все, що можу, там, де від мене щось залежить. І перш за все, я чіпляюся за надію. Пам’ятайте, що надія вмирає на самоті! Саме тому я намагаюся будувати Спільноти Надії, об’єднувати людей, віддалених егоїзмом і культом володіння. Це моє служіння серед бездомних, ув’язнених, бідних і біженців. Але кожен з нас має вправу надії для людей, серед яких ми перебуваємо.
По-друге, я прагну будувати Простір Прощення. Ненависть виникає швидко і легко, так само як помста і гнів. Діалог, прощення і розуміння – це вже велике мистецтво.
І по-третє, Академія Прийняття, принцип нікого не відкидати, не відштовхувати. Прийняти, подружитися, прийняти серцем і думками, зібратися разом і якось об’єднатися.
Великі речі нам не підвладні, але давайте робити те, що ми можемо там, де ми є.
Na zdjęciu do dzisiejszego wpisu widnieje jeden z najstarszych – z istniejących – szpitali w Lublinie, tzw. szarytek, czyli Państwowy Szpital Kliniczny numer 1, przy ul. Staszica. W ostatnich latach miałem okazję poznać kilka szpitali w Ukrainie, w budowę jednego z nich jestem nawet (razem ze sporą grupą lublinian) zaangażowany, w Drohobyczu, pisałem wiele razy o tym tutaj. W czasie wojny szpitale stają się jednym z kluczowych elementów infrastruktury, szczególnego znaczenia nabierają oddziały chirurgii. Wojna to ranni żołnierze, cywile, konieczność szybkich operacji, zabezpieczenia rehabilitacji. W wielu przypadkach w szpitalach toczy się walka o życie i przeżycie ludzi.
Nie wiem jak wygląda przygotowanie polskiej służby zdrowia na wypadek konieczności funkcjonowania w sytuacji wojny. Przy obecnym stanie organizacji tej służby (państwowej), aż boję się pomyśleć. Teraz mamy, delikatnie mówiąc, umiarkowany chaos z dominacją biurokracji. Oczywiście, nie chcę wojny, ale wolałbym mieć pewność, że ktoś w razie tragedii panuje nad sytuacją i wie jak wszystko ma zadziałać.
Wiadomo też, że „mądry Polak po szkodzie”. Dołączam życzenia zdrowia i spokoju dla wszystkich.
На фото для сьогоднішнього допису зображена одна з найстаріших – з існуючих – лікарень Любліна, так звана «Сірих монахинь», Державна клінічна лікарня № 1, що на вулиці Сташиця. В останні роки я мав нагоду познайомитися з кількома лікарнями в Україні, навіть брав участь у будівництві однієї з них (разом з великою групою люблинців), в Дрогобичі, про що неодноразово писав тут. Під час війни лікарні стають одним з ключових елементів інфраструктури, а хірургічні відділення набувають особливого значення. Війна – це поранені солдати, цивільне населення, необхідність швидких операцій, забезпечення реабілітації. У багатьох випадках у лікарнях точиться боротьба за життя і виживання людей.
Я не знаю, як виглядає готовність польської системи охорони здоров’я до необхідності функціонувати в умовах війни. При нинішньому стані організації цієї (державної) служби мені страшно навіть подумати. Зараз ми маємо, м’яко кажучи, помірний хаос з домінуванням бюрократії. Звичайно, я не хочу війни, але хотів би бути впевненим, що в разі трагедії хтось контролює ситуацію і знає, як все повинно працювати.
Відомо також, що «мудрий поляк після події». Приєднуюся до побажань всім здоров’я і миру.
Uwielbiam patrzyć na zachowania ptaków. Na przykład ta młoda kawka odpoczywa. Nie leci nie wiadomo gdzie na urlop, jest szczęśliwa chwilą wytchnienia. Ptaki są naturalne, nie udają.
Myślę, że nam, ludziom, potrzebny jest prosty powrót do tego, co naturalne. Jest kilka takich naturalnych dla człowieka spraw. Wymieniam je bez hierarchii ważności.
Modlitwa, codziennie posłuchać co mówi Bóg i podziękować Mu za wszystko. Rozmowa, znowu chętnie posłuchać co ludzie mówią i powiedzieć im od swojego serca.
Jest jeszcze przyjaźń i miłość, bliskość do ludzi. Wielkie szczęście.
Я люблю спостерігати за поведінкою птахів. Ось ця молода галка, наприклад, відпочиває. Вона не летить нікуди на канікули, вона радіє цій хвилині перепочинку. Птахи природні, вони не прикидаються.
Я думаю, що нам, людям, потрібне просте повернення до того, що є природним. Є кілька речей, які є природними для людей. Я перелічу їх, не розставляючи пріоритетів.
Молитва – щодня слухати, що говорить Бог, і дякувати Йому за все. Розмова, знову ж таки бажання слухати, що говорять люди, і відповідати їм від свого серця.
Потім – дружба і любов, близькість до людей. Велике щастя.
Gdybym mógł poczuć dotyk Boga, nie miałbym wątpliwości co do Jego istnienia. Tak myśli wielu z nas. To, co Jezus zrobił dla głuchoniemego – „włożył palce w jego uszy i śliną dotknął mu języka” – dziś, w epoce „nietykalności” czy raczej „niedotykalności”, wydaje się niesmaczne a nawet niedopuszczalne. Krytykom polecam zauważyć skutek działania Jezusa.
Gdybym mógł poczuć dotyk Boga, nie miałbym wątpliwości co do Jego istnienia. Pierwszy raz Bóg dotknął Cię rękami matki, która zaraz po urodzeniu przytuliła Cię. Potem była to babcia, która pogłaskała po główce ukochaną wnuczkę czy wnuczka. I potem jeszcze wiele razy Pan Bóg powtarzał Swój dotyk. Przybijał „pionę” po wygranym meczu, uściskał ręką zakochanego w Tobie chłopaka, a nawet jego ustami przy pierwszym pocałunku. Dotykał ręką lekarki wycinającej – na przykład – wyrostek robaczkowy.
Oczywiście, dużo dziś o „złym dotyku”. Jednak życzę trochę więcej wiary, Pan Bóg nadal używa ludzkich rąk, aby nas przytulić, pogłaskać, ucałować i pobłogosławić.
Ewangelia
Якби я міг відчути дотик Бога, то не мав би жодного сумніву в Його існуванні. Так думає багато хто з нас. Те, що Ісус зробив для глухого – «вклав пальці у його вуха і торкнувся його язика слиною», – сьогодні, в епоху «недоторканості», чи то пак «недоторканості», видається несмачним і навіть неприйнятним. Критикам рекомендую звернути увагу на ефект дії Ісуса.
Якби я міг відчути дотик Бога, то не мав би жодного сумніву в Його існуванні. Вперше Бог доторкнувся до тебе руками твоєї матері, яка обійняла тебе відразу після твого народження. Потім це була бабуся, яка гладила по голівці свою улюблену онуку чи онука. А потім ще багато разів Господь Бог повторював Свій дотик. Він забивав «вертикаль» після перемоги в матчі, тиснув руку закоханого в тебе хлопця або навіть його губи при твоєму першому поцілунку. Він торкався руки лікаря, який вирізав, наприклад, апендикс.
Звичайно, сьогодні багато говорять про «поганий дотик». Однак я хотів би побажати трохи більше віри, що Господь Бог все ще використовує людські руки, щоб обійняти, погладити, поцілувати і благословити нас.
Євангеліє
Jezus opuścił okolice Tyru i przez Sydon przyszedł nad Jezioro Galilejskie, przemierzając posiadłości Dekapolu.
Przyprowadzili Mu głuchoniemego i prosili Go, żeby położył na niego rękę. On wziął go na bok, z dala od tłumu, włożył palce w jego uszy i śliną dotknął mu języka; a spojrzawszy w niebo, westchnął i rzekł do niego: «Effatha», to znaczy: Otwórz się. Zaraz otworzyły się jego uszy, więzy języka się rozwiązały i mógł prawidłowo mówić.
Jezus przykazał im, żeby nikomu nie mówili. Lecz im bardziej przykazywał, tym gorliwiej to rozgłaszali. I przepełnieni zdumieniem mówili: «Dobrze wszystko uczynił. Nawet głuchym słuch przywraca i niemym mowę».
Pierwszych osiemnaście dziewczyn zabrał z ulicy jesienią, przyszły chłody i szybko przemarzały. Zarabiały na rogach ulic sprzedając swoje ciała. Przyjechały do Lublina z biednych wsi z Podlasia i Zamojszczyzny. Pomieściły się w trzech pokoikach po sześć w każdym. Potem poszły do pracy w pralni i prasowalni, inne zajęły się ogrodem albo naprawianiem pończoch. Za kilka miesięcy zamieszkały razem z innymi koleżankami w małym dworku na Wiktorynie, w północnej części miasta. Po pięciu latach ulica biegnąca przy dworku przyjęła nazwę św. Marii Magdaleny, na cześć ewangelicznej, nawróconej ulicznicy. Ulica ta zresztą istnieje do dzisiaj, choć władze komunistyczne po 1944 r. wyrzuciły z niej „Św. Marię”. Do dziś lublinianie nie wiedzą czemu pośród Kalinowej, Storczykowej i Hiacyntowej nagle pojawia się ul. Magdaleny.
Nie wiemy ile dziewcząt uratował z prostytucji, nie wiemy też ile sierot znalazło schronienie w wymyślonym przez niego Wydziale Przeciwżebraczym. Przez slojdy zakładane po koniec XIX w. – dziś funkcjonujące pod nazwą spółdzielni socjalnych – przeszło kilkuset ubogich i zdemoralizowanych chłopaków.
Piszę dziś o Ignacym Kłopotowskim. O księdzu Ignacym Kłopotowskim, błogosławionym Ignacym Kłopotowskim. Kompletnie zapomnianym świętym Lublina i patronie dzisiejszym. Kierował się zasadą – Jeśli człowiek ulegnie woli Bożej wszystko widzi możliwym i łatwym do spełnienia. Nie przejmujcie się zbytnio, jeśli nie znaliście tego lubelskiego świętego, test na jego znajomość oblało ponad 50 % ankietowanych przeze mnie duchownych.
I na koniec być może anegdota. Pewnego razu bogata lublinianka przyniosła parę groszy, aby wesprzeć dzieła ks. Ignacego.
– Jakoś dziwnie ksiądz pachnie … – rzuciła na początku.
– Chce pani powiedzieć, że śmierdzę? – żartobliwie podjął dialog duchowny.
– Powiem szczerze, że chyba tak … – ciągnęła pani.
– Myli się pani! To jest zapach nieba! I lepiej z takim zapachem wejść właśnie tam, niźli z perfumami trafić … Trafić gdzie indziej.
Він забрав перших вісімнадцять дівчат з вулиці восени, настали холоди, і вони швидко замерзли. Вони заробляли гроші на вулицях, продаючи своє тіло. Вони приїхали до Любліна з бідних сіл Підляшшя та Замойщини. Їх розмістили в трьох кімнатах, по шестеро в кожній. Потім одні йшли працювати в пральню і прасувальню, інші – садівництвом чи ремонтом панчіх. Через кілька місяців вони переїхали до інших друзів у невеликий особняк у Вікторіні, в північній частині міста. Через п’ять років вулиця поруч із садибою отримала назву Святої Марії Магдалини, на честь наверненої євангелістки-бродяжки. Насправді, вулиця існує і сьогодні, хоча комуністична влада прибрала з неї «Святу Марію» після 1944 року. До сьогодні люблінці не знають, чому серед вулиць Калинової, Сторчикової та Гяцинтової раптом з’явилася вулиця Магдалини.
Ми не знаємо, скільки дівчат він врятував від проституції, як і не знаємо, скільки сиріт знайшли притулок у вигаданому ним відділі боротьби з хабарництвом. Під слободами, створеними після кінця 19 століття. – які сьогодні функціонують під назвою соціальних кооперативів, пройшло кілька сотень бідних і деморалізованих хлопців.
Сьогодні я пишу про Ігнація Клопотовського. Про отця Ігнація Клопотовського, блаженного Ігнація Клопотовського. Зовсім забутий люблінський святий і покровитель сьогодення. Він керувався принципом – якщо людина віддається Божій волі, то бачить все можливим і легким для виконання. Не хвилюйтеся, якщо ви не знали цього люблінського святого, тест на його знання провалили понад 50% опитаних мною священнослужителів.
І наостанок, можливо, анекдот. Одного разу заможна люблінська жінка принесла кілька копійок на підтримку праці о. Ігнатія.
– Від вас дивно пахне… – сказала вона на початку.
– Ви хочете сказати, що від мене смердить? – жартома розпочав діалог священнослужитель.
– Чесно кажучи, мені здається, що так… – продовжила жінка.
– Ви помиляєтесь! Це запах неба! І краще потрапити туди з цим запахом, ніж опинитися з парфумами… десь в іншому місці.
W rodzinie moich znajomych przechowała się opowieść o pradziadku z Wołynia. W drugiej połowie 19 wieku „poszedł w świat”. Pochodził z licznej i bardzo biednej rodziny, kiedy skończył 14 lat, rodzice wysłali go „w świat”. Ponoć nie były to jednostkowe przypadki, że rodzina nie mogąc zapewnić synom pożywienia, robiła dla nich tobołki i kazała iść i szukać lepszego miejsca do życia. Do tobołka wkładano trochę żywności, jakieś ubrania, czasami nóż, bardzo rzadko parę groszy. Dalej już dorastający chłopak musiał radzić sobie sam.
Wspomniany dziś bohater dotarł pod Kraków, wówczas w zaborze austriackim, pracował w zasobnym dworze, nawet skończył jakąś szkołę. Do rodzinnej wsi na Wołyniu wysłał dopiero w latach 20-tych ubiegłego wieku swojego syna.
Podobny los spotkał wielu Polaków, emigrantów od 19 wieku aż po czasy bardzo nam bliskie. Kolejną odsłoną tej historii są uchodźcy z Ukrainy. Poszli w świat jak wybuchła wojna. Oby znaleźli dla siebie dobre miejsca do nowego życia.
У родині моїх друзів збереглася історія про прадіда з Волині. Він «пішов у світ» у другій половині 19 століття. Він походив з багатодітної і дуже бідної сім’ї, і коли йому виповнилося 14 років, батьки відправили його «у світ». Очевидно, це був не поодинокий випадок, коли сім’я, не маючи змоги прогодувати синів, робила їм пакунки і казала йти шукати кращого місця для життя. У згорток клали трохи їжі, трохи одягу, іноді ніж, дуже рідко – кілька копійок. Відтоді хлопчик-підліток мусив давати собі раду сам.
Герой, про якого ми сьогодні говоримо, дістався до Кракова, тоді ще австрійського поділу, працював у заможному маєтку і навіть закінчив якусь школу. Лише у 1920-х роках він відправив сина до рідного села на Волині.
Подібна доля спіткала багатьох поляків, емігрантів з 19 століття аж до дуже близьких нам часів. Біженці з України – це ще одна частина цієї історії. Вони вийшли у світ, коли почалася війна. Нехай вони знайдуть хороші місця для свого нового життя.
