Wtorek 23 stycznia 2024
КРИЖІ З КАВОЮ ТА ГОРІХОМ
Вівторок 23 січня 2024 року
Miałem szczęście i przywilej oglądać – przy okazji – duże wodospady i bardzo wysokie góry, przepastne kaniony i bezkresne pustynie. Zawsze wtedy przychodziły mi na myśl mądre księgi, które podpowiadały, całkiem przekonująco, że sacrum można odkryć w pięknie natury. Rzeczywiście odczuwałem jakieś niezwykłe zauroczenie, podniosłość i smak tajemnicy.
Ilekroć udawało mi się być bardzo blisko cudownej przyrody, pozwalałem temu naturalnemu sacrum wnikać we mnie, tak, aby te huczące wody, gorące piaski czy pełne echa skały wsączyły coś z boskiego wymiaru w moje serce i wyobraźnię. To trwało nawet dość długo, długo ale mijało, mijało i powodowało chęć szukania czegoś nowego, jakiejś nowej przestrzeni, czegoś „wow”, tak jakby sacrum natury podawane było w coraz innej postaci. Ostatecznie, co zrozumiałem blisko czterdziestki, przypominało to zaliczanie kolejnych restauracji z coraz to innymi daniami.
I wtedy odkryłem, że tak dobrze znane mi stokrotki i nachalne kawki, które spotykam codziennie, mają w sobie nie mniej sacrum niż przełomy Colorado. A propos kawek, w sobotę jedna z nich rzuciła mi pod nogi orzecha (włoskiego) i przypatrywała się, z odległości może pół metra, co zrobię. Aha, domyśliłem się, chcesz, żebym rozłupał ten smakołyk, bo swoim dziobem nie dasz rady. Pomogłem butem koleżance (my, czarni, musimy sobie jakoś pomagać …), rzuciła się na rozdeptaną skorupę i była prawie szczęśliwa. Prawie, bo z bliskiego klonu sfrunęła silna sroka i wraz wydziobała miąższ orzechowy (już sobie wyobrażam, co tłumacz deepl zrobi z tą frazą w języku ukraińskim). Ta kawka na zdjęciu jest akurat młodziutka, prawie gówniara, ależ ile w niej sacrum! Ileż Bożego wymiaru, niesamowitości, jedyności i tajemnicy. I drugiej takiej, smarkatej, ledwo opierzonej i jeszcze miękkodziobej kawki nie ma. Co za cud! Co za sacrum!
Pozdrówcie wszystkie kawki w waszych parkach i ogrodach, na stokrotki jeszcze trochę poczekajmy.
Мені пощастило бачити великі водоспади і дуже високі гори, стрімкі каньйони і безмежні пустелі, і я мав привілей бачити – при нагоді – великі водоспади і дуже високі гори. Саме тоді я згадував мудрі книги, які досить переконливо натякали на те, що священне можна відкрити в красі природи. І справді, я відчував якесь надзвичайне зачарування, піднесення і смак до таємничості.
Щоразу, коли мені вдавалося бути дуже близько до дива природи, я дозволяв цьому природному сакруму проникнути в мене, так що ці ревучі води, гарячі піски або відлуння скель вливали щось від божественного виміру в моє серце і уяву. Це навіть тривало досить довго, дуже довго, але це проходило, проходило і змушувало мене шукати чогось нового, якогось нового простору, чогось “вау”, так, ніби сакрум природи подавався у все новій і новій формі. Врешті-решт, що я зрозумів близько сорока років, це було схоже на проходження одного ресторану за іншим, де подають все більше і більше різних страв.
І тоді я відкрила для себе, що ромашки, які я так добре знаю, і настирливі галки, з якими я стикаюся щодня, мають не менше сакральності, ніж ущелини Колорадо. До речі, про галок: у суботу одна з них кинула мені під ноги горіх (волоський) і спостерігала, мабуть, з півметра, що я буду робити. Ага, здогадався я, ти хочеш, щоб я розділив ласощі, бо дзьобом не впораєшся. Я допомогла подрузі черевиком (ми, чорні, мусимо якось допомагати одне одному…), вона кинулася на розтоптану мушлю і була майже щаслива. Майже, бо з сусіднього клена злетіла сильна сорока і дружно склювала м’якоть горіха (я вже уявляю, що зробить з цією фразою перекладач на українську мову). Галка на фото ще зовсім молода, майже маленька, але скільки в ній сакруму! Скільки божественного виміру, дивовижності, унікальності і таємничості. І більше такої, молодої, ледь опереної і ще м’якотілої галки, більше немає. Яке диво! Яке диво!
Передавайте привіт усім галкам у ваших парках і садах, давайте ще трохи почекаємо на ромашки.
