Strona o Bogu i życiu dla niewierzących, wierzących, wątpiących, poszukujących, tych, którym się wydaje, że wierzą i tych, którym się wydaje, że nie wierzą. Ks.Mieczysław Puzewicz
Wielokrotnie towarzyszę ludziom w chwilach kryzysów, także kryzysów w wierze. Nie mam oczywiście cudownych recept na każdy kryzys. Zwykle słucham ludzi, ich życiorysów, skarg.
Kryzysy są normalną częścią i życia i wiary. Nauczyłem się jednego, nie wolno ludzi pozostawiać samych w kryzysach. Obecność i słuchanie są tym, co na pewno możemy ofiarować ludziom w chwilach kryzysów.
Я часто супроводжую людей у кризові моменти, в тому числі й у кризах віри. Звичайно, я не маю чудодійних рецептів для кожної кризи. Зазвичай я слухаю людей, їхні життєві історії, їхні скарги.
Кризи є нормальною частиною як життя, так і віри. Одне, чого я навчився – це не залишати людей наодинці в кризових ситуаціях. Присутність і слухання – це те, що ми, безумовно, можемо запропонувати людям у кризові моменти.
Miałem wielki przywilej poznać wielu ludzi, z bardzo różnych krajów, kultur, tradycji i religii. Jestem im wdzięczny za zaproszenie do ich świata, to jak wizyta we wspaniałych ogrodach.
Za każdym razem odkrywałem i odkrywam, że Drugi Człowiek jest darem. Brzmi banalnie, ale jeśli trochę głębiej spojrzymy, to większego daru nie mamy.
Kilka lat temu, już po rosyjskiej aneksji Krymu, gościliśmy w Lublinie grupę młodzieży tatarskiej, właśnie stamtąd, na zdjęciu. Bardzo mądra młodzież, marząca o własnym państwie. Jak dotąd to nadal tylko marzenia.
Każdy dzień to spotkania z ludźmi, niosącymi dla nas dobre słowa, przyjazne spojrzenia i ciepło swoich serc, a także swoje marzenia i nadzieje. Niech te dary uszczęśliwią nas i dzisiaj.
Я мав великий привілей познайомитися з багатьма людьми, з дуже різних країн, культур, традицій і релігій. Я вдячний їм за те, що вони запрошували мене у свій світ, це наче відвідини чудових садів.
Кожного разу я відкривав і відкриваю для себе, що інша людина – це дар. Це звучить банально, але якщо зазирнути трохи глибше, то немає більшого дару.
Кілька років тому, вже після російської анексії Криму, ми приймали в Любліні групу татарської молоді, якраз звідти, на фото. Дуже розумні молоді люди, які мріють про власну державу. Поки що це лише мрії.
Кожен день – це зустрічі з людьми, які дарують нам добрі слова, привітні погляди і тепло своїх сердець, а також свої мрії і надії. Нехай ці подарунки зроблять нас щасливими і сьогодні.
Monastyr Dżwari – na zdjęciu – znajduje się w Gruzji, pochodzi z VI w. Świątynie chrześcijańskie dopiero powstawały, wcześniej wierzący gromadzili się w małych wspólnotach, głównie w domach prywatnych. Nie było świątyń, ale były Kościoły, żywe wspólnoty wyznawców Chrystusa.
Dzisiaj sytuacja jest odwrotna, świątyń nie brakuje, wiernych – w Europie – jest coraz mniej.
Jest jednak nadzieja na odnowę Kościoła. Wszędzie tam, gdzie przyjmujemy i przygarniamy ludzi, powstaje żywy Kościół. Nie jest to przenośnia, ale bardzo ważna prawda. Wierzę, że jesteśmy takimi budowniczymi.
Монастир Джварі (на фото), розташований у Грузії, датується 6 століттям. Християнські храми тоді тільки починали створюватися, а до того віруючі збиралися невеликими громадами, переважно в приватних будинках. Храмів не було, але були церкви, живі спільноти послідовників Христа.
Сьогодні ситуація зворотна: храмів не бракує, але віруючих стає все менше і менше – в Європі.
Однак є надія на оновлення Церкви. Скрізь, де ми приймаємо і обіймаємо людей, твориться жива Церква. Це не метафора, а дуже важлива правда. Я вірю, що ми є такими будівничими.
З листа до Ефесян
Z listu do Efezjan
Bracia:
Nie jesteście już obcymi i przybyszami, ale jesteście współobywatelami świętych i domownikami Boga – zbudowani na fundamencie apostołów i proroków, gdzie głowicą węgła jest sam Chrystus Jezus. W Nim zespalana cała budowla rośnie na świętą w Panu świątynię, w Nim i wy także wznosicie się we wspólnym budowaniu, by stanowić mieszkanie Boga przez Ducha.
W naturę każdej żywej istoty wpisana jest troska o słabszych, mniejszych i bezradnych. Troska, aby nie byli głodni i aby czuli się bezpieczni.
Ta troska jest śladem Bożego DNA w każdym z nas.
У природі кожної живої істоти закладено піклування про слабших, менших і безпорадних. Піклуватися про те, щоб вони не були голодними і відчували себе в безпеці.
Krzyż w słońcu. Takie zdjęcie zrobiłem przed laty, chyba na Polesiu. I oddaje ono prawdę o naszych ludzkich krzyżach.
Dla tych, których odwiedzam w szpitalu jest znakiem cierpienia ale i nadziei. Dla zmagających się z trudnymi sprawami jest mocą. Dla tych, którzy pokutują jest mostem do nowego życia. Dla wątpiących w sens życia jest blaskiem wskazującym drogę.
Krzyż i słońce, bo z krzyża niczego nie zamyka i nie kończy. Krzyż zawsze wskazuje na lepszą przyszłość.
Хрест на сонці. Цю фотографію я зробив багато років тому, здається, на Поліссі. І вона відображає правду про наші людські хрести.
Для тих, кого я відвідую в лікарні, це знак страждання, але також і надії. Для тих, хто бореться з важкими проблемами – це сила. Для тих, хто кається, це міст до нового життя. Для тих, хто сумнівається в сенсі життя – це сяюче світло, що вказує шлях.
Хрест і сонце, бо від хреста ніщо не замикається і не закінчується. Хрест завжди вказує на краще майбутнє.
Słucham często ludzi bardzo niezadowolonych ze swojego życia. Zwykle padają stwierdzenia – tak wyszło, tak mi się ułożyło, tak się przytrafiło. Oczywiście źle, źle wyszło, źle się ułożyło, źle się przytrafiło.
No tak, można oddać swój los przypadkowi, zbiegom okoliczności, jakimś chwilowym trendom. Można dać się kupić politykom, ulec zwodniczym mędrcom czy wróżbiarzom, którzy chętnie wcisną nam receptę na szczęście. I wtedy już nie jesteśmy autorami swojego życia, jesteśmy zarządzani z zewnątrz.
Zarządzanie własnym losem jest sztuką, wielką sztuką. Wymaga gruntownego namysłu nad swoim życiem, na co nie mamy czasu, bo lecimy za kolejnymi impulsami ze smartfonu czy reklamy. Po gruntownym namyśle trzeba też konsekwentnie realizować to, co wydobyliśmy z siebie. I uważać, aby ktoś nie wcisnął nam obcego scenariusza.
Zarządzajcie, proszę, sami swoim życiem. Zgodnie ze swoimi najgłębszymi pragnieniami. I dopowiem jeszcze, że jeśli sami zarządzacie swoim losem, żyjecie zgodnie z wolą samego Pana Boga.
Я часто слухаю людей, які дуже незадоволені своїм життям. Зазвичай звучать твердження – так склалося, так сталося, так вийшло, так сталося зі мною. Звичайно, це неправильно, це погано вийшло, це зі мною погано сталося.
Ну, так, ви можете віддати свою долю на волю випадку, збігу обставин, якомусь миттєвому тренду. Можна бути купленим політиками, піддатися оманливим мудрецям чи ворожкам, які з радістю дадуть тобі рецепт щастя. І тоді ми вже не є авторами власного життя, нами керують ззовні.
Керування власною долею – це мистецтво, велике мистецтво. Воно вимагає ґрунтовних роздумів над своїм життям, на які ми не маємо часу, бо летимо за черговим імпульсом зі смартфона чи реклами. Після ретельних роздумів треба ще й послідовно втілювати в життя те, що витягнув із себе. І бути уважними, щоб хтось не нав’язав нам чужий сценарій.
Керуйте, будь ласка, власним життям. Відповідно до своїх найглибших бажань. І ще додам, що якщо ти керуєш власною долею, ти живеш згідно з волею самого Бога.
W mrocznych czasach komunizmu co jakiś czas władza znajdowała winnych. Winnych wszystkiemu. Najpierw wszystkiemu winni byli kułacy i obszarnicy, dalej imperialiści, potem Żydzi i studenci (koniec lat 60-tych ub. wieku), a nawet amerykańscy spryciarze, którzy zrzucali stonkę na dorodne polskie ziemniaki.
Słuchając występów różnych polskich polityków, a także powszechnych plotek (skutecznie rozsiewanych przez agenturę rosyjską), za chwilę wszystkiemu będą winni … Ukraińcy. Bo biorą 800 plus na swoje dzieci, jeżdżą drogimi samochodami, zabierają pracę Polakom (a ukraińskie kobiety polskich mężów), głośno rozmawiają na polskich ulicach, a niektórzy jeszcze otwierają tu ukraińskie restauracje.
Dzisiaj w kalendarzu liturgicznym jest wspomnienie św. Józefa Bilczewskiego, lwowskiego arcybiskupa, który na początku ub. wieku starał się gasić waśnie narodowe w polsko – ukraińsko – żydowskiej Galicji. Cenili go przedstawiciele wszystkich nacji. Pisałem tu kiedyś o Emilianie Kowczu, błogosławionym ukraińskim męczenniku (zginął w obozie na Majdanku), który jako grekokatolicki ksiądz był duszpasterzem i katolików i prawosławnych i żydów, a nawet ateistów.
Bardzo życzyłbym nam i Ukraińcom, abyśmy szukali tego, co nas łączy. I żebyśmy uważali, bo krąży wśród nas ten co jest mistrzem dzielenia i wrogości, a jest nim diabeł.
Na zdjęciu: wspomnienie ukraińsko – polskiego obozu młodzieżowego sprzed kilku lat.
Час від часу в темні часи комунізму влада знаходила винних. Винна у всьому. Спочатку в усьому були винні куркулі та поміщики, потім імперіалісти, потім євреї та студенти (кінець 1960-х), і навіть американські розумники, які накидали сороконіжок на польську стиглу картоплю.
Слухаючи виступи різних польських політиків, а також поширені чутки (фактично поширювані російською агентурою), незабаром у всьому звинуватять… українців. Бо вони беруть на своїх дітей по 800 з гаком, їздять на дорогих машинах, забирають у поляків роботу (а в українок – польських чоловіків), голосно розмовляють на польських вулицях, а дехто ще й досі відкриває тут українські ресторани.
Сьогодні в літургійному календарі – пам’ять святого Йосифа Більчевського, архиєпископа Львівського, який на початку минулого століття намагався вгамувати національну ворожнечу в польсько-українсько-єврейській Галичині. Його шанували представники всіх народів. Колись я писав тут про блаженного українського священномученика Еміліяна Ковча (загинув у таборі Майданек), який, будучи греко-католицьким священиком, був душпастирем для католиків, православних, євреїв і навіть атеїстів.
Я б дуже хотів, щоб ми і українці шукали те, що нас об’єднує. І щоб ми були обережними, бо серед нас циркулює той, хто є господарем поділу і ворожнечі, і це диявол.
На фото: спогад про українсько-польський молодіжний табір кількарічної давнини.
Trzeba spojrzenia miłości, aby dostrzec obok siebie brata, który wraz z utratą pracy, dachu nad głową, możliwości godnego utrzymania rodziny, wykształcenia dzieci doznaje poczucia opuszczenia, zagubienia i beznadziei. Potrzeba «wyobraźni miłosierdzia», aby przyjść z pomocą dziecku zaniedbanemu duchowo i materialnie; aby nie odwracać się od chłopca czy dziewczyny, którzy zagubili się w świecie różnorakich uzależnień lub przestępstwa; aby nieść radę, pocieszenie, duchowe i moralne wsparcie tym, którzy podejmują wewnętrzną walkę ze złem. Potrzeba tej wyobraźni miłosierdzia wszędzie tam, gdzie ludzie w potrzebie wołają do Ojca miłosierdzia: «Chleba naszego powszedniego daj nam dzisiaj». Oby dzięki bratniej miłości tego chleba nikomu nie brakowało! «Błogosławieni miłosierni, albowiem oni miłosierdzia dostąpią» (Mt 5, 7).”
Przytoczyłem tu słowa Jana Pawła II, z Jego ostatniej pielgrzymki do Polski, w r. 2002., słuchałem tego papieskiego testamentu na własne uszy. Dziś w liturgii Kościoła jest wspomnienie Jana Pawła II.
Przytoczyłem te słowa, bo natchnęły mnie do stanięcia przy bezrobotnych i bezdomnych, przy więźniach i ubogich, przy uchodźcach i samotnych. Przy Chrystusie.
Na zdjęciu – błogosławię młodych więźniów idących szlakiem św. Jakuba po nowe życie.
Потрібен погляд любові, щоб побачити поруч свого брата, який через втрату роботи, даху над головою, можливості гідно утримувати свою сім’ю, давати освіту своїм дітям, переживає почуття покинутості, втрати і безнадії. Потрібна «уява милосердя», щоб прийти на допомогу духовно і матеріально занедбаній дитині; не відвернутися від хлопчика чи дівчинки, які загубилися у світі різних залежностей чи злочинів; запропонувати пораду, розраду, духовну і моральну підтримку тим, хто веде внутрішню боротьбу зі злом. Ця уява милосердя потрібна скрізь, де потребуючі люди взивають до Отця милосердя: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Нехай завдяки братерській любові ніхто не відчуває нестачі в цьому хлібі! «Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть« (Мт 5,7)».
На фото – я благословляю молодих ув’язнених, які йдуть стежкою Святого Якова до нового життя.
Я процитував тут слова Івана Павла ІІ з його останнього паломництва до Польщі у 2002 році, я чув цей папський заповіт на власні вуха. Сьогодні в літургії Церкви ми згадуємо Івана Павла ІІ.
Я процитував ці слова, бо вони надихнули мене стати поруч з безробітними і бездомними, ув’язненими і бідними, біженцями і самотніми. Поруч з Христом.
На фото – я благословляю молодих ув’язнених, які йдуть стежкою Святого Якова до нового життя.
Kilka razy spotykałem Damas de Blanco, Kobiety w Bieli, kubańskie matki, żony, siostry i córki więzionych za przekonania swoich mężów, synów, braci czy ojców. Tu na zdjęciu jest portret założycielki ruchu – Laury Pollan, prawdopodobnie zamordowanej przez reżim kubański założycielki.
Dla mojego pokolenia wolność narodu, wolność myśli, wolność słowa, wolność organizowania się, to wartości o które trzeba walczyć, bić się i cierpieć.
Trochę boję się, że dziś coraz bardziej wolność polega na swobodnych wyborach pomiędzy plażą w Egipcie lub na Krecie, kolacją z sushi lub krewetkami, jazdą na rolkach lub hulajnodze. To także są wolności, wiem.
Na koniec rzadko przytaczana prawda, teologiczna. Wolność to ta wartość, którą podzielił się z nami Pan Bóg. I dzięki niej jesteśmy podobni Bogu.
Кілька разів я зустрічався з «Дамас де Бланко», «Жінками в білому», кубинськими матерями, дружинами, сестрами і доньками, ув’язненими за переконання своїх чоловіків, синів, братів чи батьків. Тут на фото – портрет засновниці руху Лаури Поллан, ймовірно, вбитої кубинським режимом.
Для мого покоління свобода народу, свобода думки, свобода слова, свобода організації – це цінності, за які треба боротися, за які треба боротися і за які треба страждати.
Я трохи боюся, що сьогодні все більше і більше свобода полягає у вільному виборі між пляжем в Єгипті чи на Криті, суші чи креветками на вечерю, катанням на роликах чи на скутері. Я знаю, що це теж свобода.
І, нарешті, істина, яку рідко цитують, богословська істина. Свобода – це та цінність, якою Бог поділився з нами. І через неї ми уподібнюємося до Бога.
