Sobota 10 lutego 2024
Wspomnienie abpa Józefa Życińskiego
У ДІАЛОГІЧНОМУ МИСЛЕННІ ТА ГУМОРІ
Субота 10 лютого 2024 року
Спогади архиєпископа Юзефа Жицінського
Francuski myśliciel i teolog, Yves Congar napisał kiedyś, że „Moją parafią jest cały świat”. Jeśli jakoś chcę nazwać odniesienie do świata i ludzi abpa Józefa Życińskiego (zmarł 13 lat temu, 10 lutego), to powyższe dobrze oddaje jego postawę. Odnajdywał się znakomicie i wśród wiejskich parafian na ziemi lubelskiej i wśród watykańskich purpuratów i w dyskusjach z intelektualistami żydowskimi czy amerykańskimi.
Był człowiekiem dialogu, w żywym kontakcie z każdym człowiekiem, był ciekawy co ludzie myślą i jak sobie radzą. Dialog uznawał za jedynie właściwy sposób relacji z ludźmi.
Wydawało się, że nigdy nie przestawał myśleć, co w jego czasach było już rzadkością, co dopiero teraz. Z tego namysłu nad światem i Ewangelią powstawały artykuły i książki. W myśleniu najbardziej pomagała mu muzyka Mozarta ale i Bacha.
Nie brakowało mu humoru, sytuacyjnego. Raz, podczas obiadu kapituły (zebranie bardzo ważnych księży), z poważną miną oświadczył, że szuka kogoś odważnego do ważnej misji. Po chwili konsternacji wyrwał się jeden z prałatów, dość korpulentny.
– Jak odważnego, to ja chętnie, ekscelencjo …
Arcybiskup popatrzył na niego i bez zmrużenia oka odrzekł:
– Nawet byś się nadawał … Bo wiesz, pisze do mnie biskup z Mali (kraj w Afryce), że oskarżają jego wiernych, że dopuszczają się czasem kanibalizmu … To mógłbyś tam polecieć i obalić te oskarżenia. Albo potwierdzić.
Na pewno jego słowa i postawa zawsze powodowały rezonans z słuchaczach i uczestnikach różnych spotkań. I tak chyba jest nadal, bo na wspomnienie abpa Józefa wielu ludzi potwierdza, że miał wpływ na ich życie.
Французький мислитель і богослов Ів Конгар якось написав: “Моя парафія – це цілий світ”. Якщо я хочу якось назвати ставлення архиєпископа Юзефа Жицінського до світу і людей (він помер 13 років тому, 10 лютого), то наведене вище добре відображає його ставлення. Він чудово знаходив свій шлях як серед сільських парафіян на Люблінщині, так і серед ватиканських пуритан, а також у дискусіях з єврейськими чи американськими інтелектуалами.
Він був людиною діалогу, перебував у живому контакті з кожною людиною, цікавився думками людей і їхніми стосунками. Він вважав діалог єдиним правильним способом стосунків з людьми.
Здавалося, що він ніколи не переставав думати, що було рідкістю вже в його часи, не кажучи вже про сучасність. З цих роздумів про світ і Євангеліє народжувалися статті та книги. Найбільше допомагала йому в роздумах музика Моцарта, а також Баха.
Йому не бракувало гумору, ситуативного гумору. Одного разу на обіді капітули (зібрання дуже важливих священиків) він з серйозним обличчям оголосив, що шукає когось сміливого для важливої місії. Після миті здивування один з прелатів, досить огрядний, вигукнув.
– “Якщо відважного, то я був би радий, Ваша Високопреосвященство…
Архиєпископ подивився на нього і, не моргнувши оком, відповів:
– Ви б навіть підійшли… Бо знаєте, мені пише єпископ з Малі (країна в Африці), що його вірних звинувачують у тому, що вони іноді вдаються до канібалізму… То ви могли б полетіти туди і спростувати ці звинувачення. Або підтвердити їх.
Безумовно, його слова і позиція завжди викликали резонанс у слухачів і учасників різних зустрічей. І, напевно, так є й досі, бо при згадці про архиєпископа Йосифа багато людей підтверджують, що він мав вплив на їхнє життя.
