Wtorek 9 kwietnia 2024
УКРАЇНА НЕ НАТИСКАЄ НА КНОПКУ “ВИЗВОЛИТИ МОГИЛИ
Вівторок 9 квітня 2024 року
Ktokolwiek znał cmentarz Łyczakowski we Lwowie sprzed lat, dzisiaj stanie zdumiony. Stara wojskowa część – w pobliżu Orląt lwowskich – jest już kompletnie zapełniona grobami. Na lewo od wejścia głównego powstał nowy cmentarz wojenny, jest na nim blisko tysiąc świeżych mogił i rozległy plac na następne groby.
Piszę o tym, ponieważ w mediach „Ukraina się już nie klika”, tzn. że czytelnicy newsów omijają temat wojny, wybierając inne treści, sam słyszę niekiedy przyganę, że za często wracam do wątków ukraińskich. W Europie i Ameryce trwa nieustająca debata czy i jak pomagać nadal Ukrainie, nieustająca i bezowocna. Zdziwiony byłem, że w Polsce przed wyborami nie mówiono prawie wcale o sytuacji w Ukrainie, a już broń Boże o potrzebie schronów przeciwbombowych.
To wszystko wiem, ale nie zwalnia mnie to z myślenia. Bo przecież jeśli nie słyszymy dźwięków dronów, eksplozji rakiet, jeśli uchodźcy nie szturmują granic, jeśli w mediach coraz mniej doniesień o sytuacji na wschodzie, to przecież ta wojna trwa, nie skończyła się, przeciwnie znów nabiera rozmachu.
Nauczyłem się już, że miłość jest sztuką trwania przy człowieku, którego dopadła jakaś bieda czy nieszczęście. Ukraina się „nie klika”, coraz ciszej o niej. Wołają jednak groby młodych ukraińskich chłopaków. Wołają też o naszą wierność, trwanie i nadzieję przy cierpiącej Ukrainie.
Той, хто знав Личаківський цвинтар у Львові багато років тому, сьогодні буде вражений. Стара військова частина – біля “Львівських орлят” – вже повністю заповнена могилами. Ліворуч від головного входу створено новий військовий цвинтар з майже тисячею свіжих могил і великою територією для нових поховань.
Я пишу про це тому, що в медіа “Україна більше не клікабельна”, тобто читачі новин оминають тему війни, віддаючи перевагу іншому контенту; я сам іноді чую докори, що занадто часто повертаюся до української тематики. В Європі та Америці тривають дебати про те, чи варто продовжувати допомагати Україні і як саме, тривають і безрезультатно. Мене здивувало, що в Польщі перед виборами майже не говорили про ситуацію в Україні і, не дай Боже, про потребу в бомбосховищах.
Все це я знаю, але це не звільняє мене від роздумів. Адже якщо ми не чуємо звуків безпілотників і вибухів ракет, якщо біженці не штурмують кордони, якщо в ЗМІ все менше повідомлень про ситуацію на сході, значить, війна все ще триває, вона не закінчилася, а навпаки, знову набирає обертів.
Я зрозумів, що любов – це мистецтво бути поруч з людиною, коли її спіткала бідність чи нещастя. Україна “не клацає”, вона стає все тихішою і тихішою. Але могили молодих українських хлопців волають. Вони також волають до нас про нашу вірність, спадкоємність і надію для стражденної України.
