Piątek 16 lutego 2024
І ВСЕ Ж ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ
П’ятниця 16 лютого 2024 року
Czasami z trudem równoważę w sobie różne doświadczenia. Piszę tutaj o moich misjach w Ukrainie, to spotkania i zdarzenia, które spadają na mnie nagle i muszę szybko znaleźć jakieś rozwiązania.
W jednym z ośrodków w Ukrainie, dla kobiet po przemocy wojennej (ze strony rosyjskich żołnierzy, a raczej sadystów i zboczeńców) rzuca mi się na szyję młoda, niespełna 19-letnia dziewczyna. Zemdlała przy drugim gwałcicielu, a w pokoju było ich jeszcze kilku. Słucham jak płacze, szlocha, łka. Co mogę zrobić? Przytulam, błogosławię. W innym miejscu rozgrzeszam też młodego ukraińskiego żołnierza, który tydzień wcześniej po raz pierwszy w życiu zabił wrogiego napastnika. Rozgrzeszam? Nie, tłumaczę, że postąpił dobrze, bo bronił swojej Ojczyzny. Kiedyś takie przypadki wydawały mi się jakimś odległym teoretycznym dylematem. Rozmawiam z wdową, jeszcze przed trzydziestką, męża dosięgły kule rosyjskiego snajpera. Rozmawiam? Słucham, bo co mogę powiedzieć, aby osuszyć jej łzy?
Rano, w bezpiecznym Lublinie, idę na spacer z różańcem. Coraz weselej gwarzą kosy, kawki a nawet grube gawrony. Po szóstej jest już jasno, wiosna lutowa. Za jakieś dwa miesiące zapachną tu bzy, białe i liliowe. I wrócą szpaki do dziupli w słupach trakcji trolejbusowej.
Cudowne, choć nie zawsze piękne jest to życie, dziękuję Ci Panie Boże.
Іноді я намагаюся збалансувати різні досвіди всередині себе. Коли я пишу тут про свої місії в Україні, це зустрічі та події, які звалилися на мене несподівано, і мені доводиться швидко знаходити якісь рішення.
В одному з центрів в Україні для жінок, які пережили насильство на війні (з боку російських солдатів, а точніше садистів і збоченців), молода дівчина, якій було менше 19 років, кинулася мені на шию. Вона знепритомніла поруч із другим ґвалтівником, а в кімнаті було ще кілька таких. Я слухаю її плач, ридання, схлипування. Що я можу зробити? Я обіймаю її, благословляю. В іншому місці я також відпускаю гріхи молодому українському солдату, який тиждень тому вперше в житті вбив ворожого нападника. Чи відпускаю я гріхи? Ні, я пояснюю, що він вчинив правильно, бо захищав свою Батьківщину. Раніше такі випадки здавалися мені якоюсь далекою теоретичною дилемою. Я розмовляю з вдовою, якій ще не виповнилося й тридцяти, чий чоловік загинув від кулі російського снайпера. Чи говорю я? Я слухаю, бо що я можу сказати, щоб висушити її сльози?
Вранці, в безпечному Любліні, я виходжу на прогулянку з вервицею. Дрозди, галки і навіть товсті граки щебечуть все веселіше і веселіше. Після шостої години вже світло, лютнева весна. Приблизно через два місяці тут пахнутиме бузок, білий і бузковий. А шпаки повернуться до своїх дупел у тролейбусних опорах.
Дивовижне, хоч і не завжди красиве, це життя, слава тобі, Господи Боже.
