31 березня 2022 року
Все більш популярною стає наша група продовженого дня, чи радше «пришвидшений» садочок, групка дітей, якими з самого ранку до пізнього пополудня опікуються виховательки-українки.
І, так як діти, говорять просто в лоб, говорять так, що людина замовкає, не знаючи, що відповісти. Певно, найкраще – промовчати.
Бо що можна відповісти, коли шестирічна дівчинка Катя гордо заявляє, що її татуся вже немає, але він «не вмер, а загинув за Батьківщину»? Не зронила при цьому ні сльозинки, мама навчила, як має розповідати про батька.
Можливо, старше покоління пам’ятає, як подібні речі звучали про наших батьків чи дідусів, котрі загинули десь під Монте Кассино чи на Поморському Валі.
На цих декілька слів Каті припадає велика правда: можна вмерти, але це буде вже зовсім інше, ніж віддати життя за Батьківщину. Мене завжди захоплювало розуміння Ісусом своєї смерті: «Я віддаю життя Своє, щоб потім здобути його знову. Ніхто не забирає його в Мене, Я Сам віддаю його з власної волі. Я маю владу віддати життя й одержати його знову, бо маю заповідь таку від Отця Свого».
Звісно, можна з сарказмом прокоментувати, що за різниця, якщо в кінці шляху і так труна. Я вважаю, що все-таки, тим більше під час Великого посту, і наближаючись до дня, коли будемо згадувати смерть Ісуса Христа, ми саме так повинні (ті, хто вірить в Христа) дивитись на своє життя. Не мусимо вмирати просто так, а можемо віддавати своє життя Йому, тут, в Польщі, по частині, день за днем (поки що), а батько Каті і інші українці, раз-раз, одна куля і все.
Катя сьогодні дала мені цінний урок, а я ділюсь ним з Вами. Фото ілюстративне.
