Środa 5 września2024
ЖИТТЯ, ВІДДАНІ ЗА ІНШИХ
Середа 5 вересня2024
Jednym z najmniej znanych polskich sanktuariów jest las w pobliżu Nowogródka na Białorusi obecnie. Odradzam podróż ze względu na nieobliczalne zachowania władz białoruskich. Odwiedzałem wcześniej to miejsce (patrz zdjęcie), ze względu na heroiczną postawę dziesięciu Polek, sióstr zakonnych ze zgromadzenia nazaretanek. Szkoda, że w niewielu kościołach wspomni się dziś bł. Marię Stellę i pozostałe 10 męczenniczek z Nowogródka (choć jest ku temu liturgiczna okazja). Polskie siostry zakonne, nazaretanki, które oddały swoje życie świadomie i z własnej woli za 120 mieszkańców Nowogródka. One zginęły, rozstrzelane przez gestapo, oni przeżyli, wszyscy ze 120.
Dłuższy opis heroizmu sióstr jest dalej. Przypominam ich historię, bo w przeszłości za Polskę trzeba było oddawać życie. Dziś tę lekcję, krwawą, przechodzą Ukraińcy.
Однією з найменш відомих польських святинь сьогодні є ліс поблизу Новогрудка в Білорусі. Я не раджу їхати туди через непередбачувану поведінку білоруської влади. Я вже відвідував це місце раніше (див. фото) через героїчну позицію десяти польських жінок, монахинь зі згромадження Назаретів. Шкода, що не в багатьох церквах сьогодні згадують блаженну Марію Стеллу та інших 10 мучениць з Новогрудка (хоча літургійна можливість для цього є). Польських монахинь, монахинь з Назарету, які свідомо і з власної волі віддали своє життя за 120 мешканців Новогрудка. Вони загинули, розстріляні гестапівцями, вони вижили, всі 120.
Далі йде довший опис героїзму сестер. Я згадую їхню історію тому, що в минулому за Польщу треба було віддати життя. Сьогодні цей урок, кривавий урок, дається українцям.
MĘCZENNICZKI Z NOWOGRÓDKA
Pogodna, ciepła letnia noc. Wojna. Jedenaście Polek, kobiet i zakonnic, siedzi w pokoju na komisariacie gestapo w Nowogródku. Wiedzą, że może jeszcze w nocy a może nad ranem, zostaną rozstrzelane. Posądzane są o pomoc partyzantom. Modlą się, cicho popłakują, oddają życie w ręce Tego, Któremu zawierzyły wdziewając habity. Właściwie nie zginą, ale oddadzą życie za stu dwudziestu innych, którzy dzięki ich ofierze przeżyją. Oddadzą życie za innych, ale i za Polskę.
Weronika była najmłodsza, miała tylko dwadzieścia siedem lat. Szlachcianka, ale „zaściankowa”, czyli bez majątku. Leokadia, najbardziej korpulentna, wzbudzała respekt i posturą i odwagą. W czasie okupacji sowieckiej (1939 – 1941) została zmuszona do roli służącej rosyjskiego dyrektora szkoły w Nowogródku. „Dlaczego ja?” – protestowała. Przez niecałe dwa lata doprowadziła do wiary całą dyrektorską rodzinę. Dlatego pewnie ona.
To jest opowieść o jedenastu Polkach, o Polsce przepięknej, prostej i rozstrzelanej.
Wszystkie bohaterki dzisiejszej opowieści giną w Nowogródku (obecnie Białoruś), najbardziej znanym z młodości Mickiewicza. Są zakonnicami, nazaretankami. W lecie 1943 roku działająca w pobliżu miasteczka partyzantka radziecka na chwilę zajmuje osadę Iwaniec, następuje karna ekspedycja gestapo, są egzekucje, palenie całych wsi, liczne aresztowania. W samym Nowogródku 18 lipca 1943 roku zostaje uwięzionych sto dwadzieścia osób, w większości ojcowie rodzin i młodzież męska. Niemcy zapowiadają ich rozstrzelanie.
Adela Mardosewicz (siostra Stella w zakonie), w jednej z rozmów deklaruje: „Mój Boże, jeśli potrzebna jest ofiara z życia, niech raczej nas rozstrzelają, aniżeli tych, którzy mają rodziny – modlimy się nawet o to”. Modlitwa zostanie wysłuchana za dwa tygodnie. Wcześniej, aresztowani mieszkańcy Nowogródka zostają deportowani do przymusowej pracy na terenie Rzeszy Niemieckiej, wrócą po wojnie wszyscy, żywi i ocalali. Siostra Stella słysząc o zagrożeniu życia księdza Aleksandra Zienkiewicza, kapelana klasztoru, ponawia swoją przedziwną prośbę: „Boże, mój Boże, ksiądz kapelan jest o wiele potrzebniejszy na tym świecie niż my, modlimy się teraz o to, aby Bóg raczej nas zabrał niż księdza, jeśli jest potrzebna dalsza ofiara”. Ksiądz przetrwał okupację, potem został repatriowany na tzw. „ziemie odzyskane” i dożył 95 lat w opinii świętości (zmarł w 1995 r.).
Modlitwa siostry Stelli szybko zostaje wypełniona. W sobotę 31 lipca otrzymuje wezwanie, aby stawić się wieczorem w komisariacie gestapo, wraz ze wszystkimi siostrami. Stawiły się o 19.30 po nabożeństwie różańcowym. Po godzinnej rozmowie z niemieckim oficerem, podczas której padają zarzuty wspierania partyzantki, siostry zostają wywiezione w kierunku koszar. Wiedzą, że zginą. Nie wiadomo, co wpłynęło na zmianę terminu egzekucji, jednak gestapo przewozi zakonnice na noc z powrotem na posterunek. Noc, niczym tamta w Ogrójcu. Rankiem, w niedzielę 1 sierpnia, siostry zostają rozstrzelane w małym i młodym lesie, pięć kilometrów za Nowogródkiem. Wokół brzózki i sosenki.
Eugenia była nauczycielką spod Suwałk, nosiła przydomek „Siostra Dyscyplina”. O Paulinie mówiono, że była „mało sprytna”, co wówczas uchodziło za spory komplement. Helena „pierwsza do najcięższych robót, nieroztropna w miłości siostrzanej, chce wszystkich wyręczać”. Julia, ledwo umiała czytać i pisać, ponieważ rodzice nie chcieli posyłać córki na lekcje z obawy przed szkodliwym wpływem zrusyfikowanej szkoły (początek XX wieku, zabór rosyjski). Józefa, najprawdopodobniej tylko ranna w momencie egzekucji, ponieważ podczas ekshumacji (1945) znaleziono ją w postawie przykucniętej, przypuszcza się, że skonała przez uduszenie pod pryzmą piachu. Eleonora, „gdzie przeszła, tam był ład, skład i porządek”. Anna, prócz zajęć stricte zakonnych, potrafiła prząść len i wełnę. Jadwiga, z roztargnienia przytachała kiedyś pewnemu wizytatorowi szkolnemu wraz z drugą siostrą kanapę, choć przełożona prosiła tylko o … kanapkę. I Adela (Stella), tymczasowa przełożona klasztoru, obarczona tą godnością po wyjeździe właściwej przełożonej, która wiedziała, że nie podoła w czasie prześladowań.
Polska, jedenaście kobiet. Życie oddane, ale nie utracone. Niepodległość, którą dziś mamy na całego, zrodzona z wielu ofiar, mało znanych jak ta, o której wspominam dziś. Niepodległość i wolność, z życia i męczeństwa jedenastu kobiet i tysięcy innych. Polska dla której trzeba było umierać. Polska dla której warto żyć. Jak najlepiej.
Męczenniczki nowogródzkie, rozstrzelane 1 sierpnia 1943 roku
S. Stella – Adela Mardosewicz, lat 55, pochodząca z okolic Pińska;
S. Imelda – Jadwiga Żak, lat 51, z Oświęcimia;
S. Rajmunda – Anna Kukołowicz, Lat 51, z Wileńszczyzny;
S. Daniela – Eleonora Jóźwik, lat 48, z Podlasia;
S. Kanuta – Józefa Chrobot, lat 47, z ziemi Wieluńskiej;
S. Sergia – Julia Rapiej, lat 43, z okolic Grodna
S. Gwidona – Helena Cierpka, , lat 43, z Poznańskiego;
S. Felicyta – Paulina Borowik, lat 37, z Podlasia;
S. Heliodora – Leokadia Matuszewska, lat 37, z Pomorza;
S. Kanizja – Eugenia Mackiewicz, lat 39, z Suwałk
S. Boromea – Weronika Narmontowicz, lat 27, z okolic Grodna
Modlitwa za przyczyną Sióstr Męczenniczek z Nowogródka:
Boże, nasz Ojcze, Twój Syn, Jezus, powiedział, że nie ma większej miłości niż oddać życie za drugiego człowieka. Siostra Stella i jej współsiostry dobrowolnie wybrały śmierć, by ratować braci. Ty przyjąłeś ich ofiarę. Przez wstawiennictwo Błogosławionych Sióstr usłysz nasze prośby, które zanosimy do Ciebie w imię Jezusa, naszego Pana. Amen.
МУЧЕНИКІВ НОВОГРУДСЬКИХ
Спокійна, тепла літня ніч. Війна. Одинадцять поляків, жінок і монахинь, сидять у кімнаті в поліцейській дільниці гестапо в Новогрудку. Вони знають, що, можливо, пізніше цієї ночі, а можливо, і вранці, їх розстріляють. Їх підозрюють у допомозі партизанам. Вони моляться, вони тихо плачуть, вони віддають своє життя в руки Того, Кому вони довірилися, одягнувши свої звички. Насправді вони не помруть, але віддадуть своє життя за сто двадцять інших, які завдяки їхній жертві виживуть. Вони віддадуть своє життя за інших, але також і за Польщу.
Вероніка була наймолодшою, лише двадцять сім років. Шляхтянка, але «парафіяльна», тобто без майна. Леокадія, найповніша, викликала повагу як своєю статурою, так і відвагою. Під час радянської окупації (1939-1941) її примусили працювати служницею у директора російської школи в Новогрудку. «Чому я?» – протестувала вона. Менш ніж за два роки вона привела до віри всю родину директора школи. Напевно, саме тому.
Це історія одинадцяти польських жінок, історія Польщі красивої, простої і страченої.
Усі героїні сьогоднішньої історії помирають у Новогрудку (нині Білорусь), найвідомішому місті юності Міцкевича. Вони – черниці, назаретські монахині. Влітку 1943 року радянські партизани, що діяли поблизу міста, ненадовго займають селище Іванець, після чого приходить каральна експедиція гестапо з розстрілами, спаленням цілих сіл і численними арештами. Лише в Новогрудку 18 липня 1943 року ув’язнюють сто двадцять осіб, переважно батьків сімейств і молодих чоловіків. Німці оголошують, що їх розстріляють.
Адела Мардосевич (сестра Стелла в Ордені) в одній з розмов заявляє: «Боже мій, якщо потрібна жертва життя, то нехай стратять нас, а не тих, хто має сім’ї – ми навіть про це молимося». Молитва буде почута через два тижні. Перед тим заарештованих новогрудчан депортують на примусові роботи в Німецький Рейх, і всі вони повернуться після війни живими і здоровими. Сестра Стелла, почувши, що життя отця Олександра Зенкевича, капелана монастиря, в небезпеці, повторила своє дивне прохання: «Боже, Боже мій, капелан набагато потрібніше в цьому світі, ніж ми, ми тепер молимося, щоб Бог забрав нас, а не священика, якщо буде потрібна подальша жертва». Священик пережив окупацію, потім був репатрійований на так звані «повернуті землі» і дожив до 95 років у славі святого (помер у 1995 році).
Молитва сестри Стелли швидко виповнюється. У суботу, 31 липня, вона отримує повістку, щоб разом з усіма сестрами з’явитися ввечері в поліцейський відділок гестапо. Вони з’являються о 19.30 після молитви на вервиці. Після годинної розмови з німецьким офіцером, під час якої їх звинувачують у підтримці партизанів, сестер відводять до бараків. Вони знають, що їх вб’ють. Невідомо, що змінило дату страти, але гестапо перевозить монахинь на ніч назад на пост. Такої ночі, як у Гетсиманському саду. Вранці в неділю, 1 серпня, сестер страчують у невеликому молодому лісі, за п’ять кілометрів від Новогрудка. Навколо – берези і сосни.
Євгенія була вчителькою з-під Сувалків і мала прізвисько «Сестра Дисципліна». Про Пауліну говорили, що вона «не дуже розумна», що в той час вважалося компліментом. Гелена була «першою, хто виконує найважчу роботу, нехтує сестринською любов’ю, хоче виконувати роботу за всіх». Юлія ледве вміла читати і писати, бо батьки не хотіли віддавати доньку до школи, побоюючись шкідливого впливу русифікованої школи (початок 20 століття, російський поділ).
Йосип, найімовірніше, був лише поранений під час страти, оскільки під час ексгумації (1945 р.) її знайшли в скорченому положенні, імовірно, помер від задухи під купою піску. За словами Елеонори, «там, де вона проходила, був порядок, композиція і охайність». Анна, окрім своїх суто монастирських обов’язків, вміла прясти льон і вовну. Ядвіга через неуважність якось разом з іншою сестрою принесла якомусь шкільному відвідувачу диван, хоча настоятелька попросила лише… бутерброд. А Адела (Стелла), тимчасова настоятелька монастиря, обтяжена цим саном після від’їзду справжньої настоятельки, яка знала, що не впорається під час переслідувань.
Польща, одинадцять жінок. Життя, віддані, але не втрачені. Незалежність, яку ми маємо сьогодні в усьому світі, народжена багатьма жертвами, маловідомими, як та, про яку я сьогодні згадую. Незалежність і свобода, завдяки життю і мученицькій смерті одинадцяти жінок і тисяч інших. Польща, за яку треба було померти. Польща, заради якої варто було жити. Якнайкраще.
